Коли спливають строки давності у кримінальному провадженні, суд може звільнити обвинуваченого від відповідальності. Але чи зобов’язаний він при цьому встановлювати, що людина дійсно вчинила злочин? І що відбувається з цивільними позовами потерпілих та процесуальними витратами? Верховний Суд у справі № 757/72925/17-к поставив крапку в цих питаннях, і його аргументи варто знати кожному, хто стикається з кримінальним процесом.
Про що взагалі йшлося
Уявіть ситуацію: двом колишнім працівникам міліції інкримінували перевищення службових повноважень, службове підроблення, завідомо неправдиве повідомлення про злочин і неправдиві свідчення. Події, за версією обвинувачення, сталися 23 січня 2014 року – в розпал подій Революції Гідності.
Один із обвинувачених обіймав посаду заступника начальника Головного управління МВС України в місті Києві – начальника кримінальної міліції, мав звання полковника. Інший працював старшим оперуповноваженим у підрозділі боротьби з незаконним обігом наркотиків. Обох звинувачували за кількома статтями Кримінального кодексу України, зокрема за організацію перевищення влади, що супроводжувалося насильством, застосуванням спецзасобів і спричинило тяжкі наслідки.
Справа рухалася повільно. Дуже повільно. Настільки, що до лютого 2024 року минуло більше десяти років від дня ймовірного вчинення злочинів. А це якраз той граничний строк для тяжких злочинів, який передбачений пунктом 4 частини 1 статті 49 Кримінального кодексу України.
Що вирішили суди першої та апеляційної інстанцій
Захисники обвинувачених подали клопотання: строки давності минули – просимо звільнити від кримінальної відповідальності. Самі обвинувачені клопотання підтримали. Вони не визнавали свою вину, але й не заперечували проти закриття справи з цієї – нереабілітуючої – підстави.
Подільський районний суд міста Києва 29 лютого 2024 року погодився: так, десять років минуло, обвинувачені не ухилялися від слідства, нових злочинів не вчиняли. Як наслідок – обох звільнили від кримінальної відповідальності на підставі статті 49 КК України, а провадження закрили. Цивільні позови потерпілих до обвинувачених, Головного управління Нацполіції в м. Києві, Міністерства внутрішніх справ та Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди залишили без розгляду.
Київський апеляційний суд 9 липня 2024 року залишив це рішення без змін. Що, власне, і привело нас до касації.
Чому прокурори та потерпілі пішли до Верховного Суду
Прокурор і представники потерпілих подали касаційні скарги. Їхні аргументи зводилися до кількох ключових моментів.
По-перше, на їхню думку, суд першої інстанції зобов’язаний був встановити: чи мало місце діяння, чи є в ньому склад злочину і чи вчинила його конкретна особа. Простіше кажучи – визнати обвинувачених винуватими перед тим, як звільняти від відповідальності.
По-друге, суд не вирішив питання про процесуальні витрати. У справі проводилися судові експертизи, і сторона обвинувачення вважала, що витрати на них – а це майже 48 тисяч гривень – мають стягуватися з обвинувачених.
По-третє, потерпілі наполягали, що їхні цивільні позови безпідставно залишили без розгляду. Адже кримінальне провадження стосовно інших обвинувачених ще триває – то чому не можна вирішити позовні вимоги хоча б щодо цих двох?
Що сказав Верховний Суд: чи треба доводити вину
Верховний Суд 30 січня 2025 року відхилив усі ці доводи. І ось чому.
Ключовий момент, який треба зрозуміти: інститут звільнення від кримінальної відповідальності за строками давності має свою специфіку. Коли захист подає відповідне клопотання, суд зобов’язаний розглянути його невідкладно – це пряма вимога частини 4 статті 286 Кримінального процесуального кодексу України. І якщо суд бачить, що строки дійсно минули, а обвинувачений згоден на закриття справи – провадження закривається. Жодних додаткових процесуальних дій закон не передбачає.
Тобто сама природа цього інституту така, що справа завершується раніше, ніж настає та стадія, коли вину можна і треба належним чином довести. Суд просто не доходить до дослідження доказів по суті. Саме в цьому й полягає особливість закриття провадження за давністю.
До речі, Верховний Суд нагадав про презумпцію невинуватості: відповідно до статті 17 Кримінального процесуального кодексу України, особа вважається невинуватою, доки її вину не доведено обвинувальним вироком, що набрав законної сили. Ухвала про закриття провадження – це не вирок. Вона має зовсім інший зміст, визначений статтею 372 КПК України: суд лише зазначає формулювання обвинувачення, встановлює підстави для звільнення від відповідальності та мотивує своє рішення.
Суд також послався на власну практику. У постанові від 29 вересня 2022 року (справа № 559/182/19) він уже займав аналогічну позицію: до ухвалення вироку суд не може робити висновки про винуватість особи.
А от посилання прокурора на іншу постанову – від 17 лютого 2022 року (справа № 752/23954/18) – Верховний Суд визнав неспроможними. У тій справі колегія суддів якраз наголосила, що при вирішенні клопотання про звільнення за строками давності суд не досліджує докази, не встановлює винуватість, але водночас і не реабілітує особу.
А що з витратами на експертизи?
Тут теж усе досить чітко. Об’єднана палата Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду ще у вересні 2022 року (справа № 203/241/17) сформулювала правило: якщо особу звільняють від кримінальної відповідальності за статтею 49 КК України, процесуальні витрати, включно з витратами на експертизи, з неї не стягуються. Вони покриваються за рахунок держави.
У цій справі ініціатором експертиз був орган досудового розслідування, а не сторона захисту. Тому місцевий суд цілком обґрунтовано не поклав витрати на обвинувачених. До того ж кримінальне провадження стосовно інших фігурантів ще триває – тож говорити про остаточне вирішення цього питання зарано.
Доля цивільних позовів: чому їх залишили без розгляду
Мабуть, найболючіше питання для потерпілих. Логіка підказує: якщо людину звільнили від відповідальності через сплив часу, це ж не означає, що вона автоматично не винна і нічого не винна потерпілим?
Справді, не означає. Стаття 129 КПК України прямо каже: цивільний позов у кримінальному провадженні вирішується по суті лише у двох випадках – коли ухвалюють обвинувальний вирок або постановляють ухвалу про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру. У нашому випадку немає ні того, ні іншого.
Верховний Суд у численних постановах – від 2019 до 2024 року – послідовно дотримується тієї ж позиції: якщо провадження закривають через звільнення від кримінальної відповідальності, цивільний позов по суті не вирішується. Він залишається без розгляду. Але – і це важливо – потерпілий не втрачає права на захист. Він може подати позов у порядку цивільного судочинства, де тягар доказування розподіляється зовсім інакше і строки давності обчислюються за іншими правилами.
Місцевий суд так і вчинив: залишив позови без розгляду й роз’яснив позивачам їхнє право звертатися до цивільного суду. Жодних порушень тут немає.
Ця справа – гарна ілюстрація того, як працює механізм давності на практиці. Він не ідеальний, і для потерпілих його наслідки можуть бути гіркими. Але закон однаковий для всіх: сплив десяти років звільняє від кримінальної відповідальності без попереднього доведення вини, а цивільні вимоги переносяться в площину цивільного процесу.
