Уявіть ситуацію: ви – власник або постійний користувач земельної ділянки, на якій роками розташоване чуже майно. Договір, який регулював ці відносини, закінчився, а сусід не поспішає укладати новий. При цьому прибирати своє майно він теж не збирається. Що робити? Саме в такій ситуації опинилася Укрзалізниця у справі № 918/303/21, і Верховний Суд дав відповідь, яка може здивувати багатьох юристів.
Давайте розберемо цю історію детально. Вона не лише про залізницю та шифер – вона про право власника захищати свої інтереси несподіваним, але цілком законним способом.
Про що, власне, спір
Укрзалізниця як постійний користувач земельної ділянки площею 0,88 га звернулася до суду з позовом до ТОВ «Волинь-Шифер». Вимога була конкретна: встановити земельний сервітут строком на 5 років із щомісячною платою 231,26 грн для обслуговування та ремонту під’їзної залізничної колії.
На перший погляд – дивна картина. Зазвичай із позовом про земельний сервітут звертається той, хто хоче користуватися чужою землею, а не навпаки. Але тут ситуація особлива.
Між сторонами вже існував договір сервітуту, укладений у 2012 році. Строк його дії сплив у листопаді 2020 року. Укрзалізниця надіслала «Волинь-Шиферу» три примірники нового договору, але отримала відповідь: укладати договір не заперечуємо, але ціна необґрунтована. Інакше кажучи – користуватися землею продовжуємо, а платити на ваших умовах не хочемо.
І ось тут виникло головне юридичне питання: чи має власник земельної ділянки право сам звернутися до суду з вимогою встановити земельний сервітут для іншої особи?
Що сказали суди першої та апеляційної інстанцій
Господарський суд Рівненської області у позові відмовив. Логіка була такою: відповідно до Цивільного кодексу України та Земельного кодексу України, право вимагати встановлення сервітуту належить тому, хто хоче користуватися чужою ділянкою. Тобто – «Волинь-Шиферу». А Укрзалізниця, мовляв, не має права виступати позивачем у такій справі.
Апеляційний суд із цим погодився. Ситуація виглядала безвихідною: власник землі не може змусити того, хто фактично нею користується, укласти договір сервітуту, а подавати негаторний позов (про усунення перешкод у користуванні) – означало б вимагати прибрати залізничну колію, чого жодна зі сторін насправді не хотіла.
Що вирішив Верховний Суд
Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду підійшов до справи значно глибше. І його висновок став справжнім проривом для подібних спорів.
Колегія суддів проаналізувала статті Земельного кодексу України та Цивільного кодексу України і дійшла однозначного висновку: жодна норма не забороняє власнику чи користувачу земельної ділянки звертатися до суду з позовом про встановлення земельного сервітуту для інших осіб. Ба більше – власник має такі ж самі права, як і будь-яка заінтересована особа.
Чому це важливо? Бо потреба в такому позові може бути викликана цілком практичними міркуваннями. Наприклад, коли потрібно врегулювати фактичне користування землею, що склалося між сторонами, забезпечити мінімально обтяжливий спосіб такого користування для власника та отримати компенсацію.
Суд також звернув увагу на те, що «Волинь-Шифер» поводився суперечливо. Спочатку не заперечував проти укладення договору, потім посилався на його автоматичне продовження, а згодом взагалі заявив, що Укрзалізниця не має права на такий позов. Це класичний приклад порушення принципу добросовісності – поведінка, яка суперечить попереднім заявам сторони.
Тут важливий момент: Верховний Суд прямо вказав, що суди попередніх інстанцій фактично не вирішили спір по суті. Вони просто сказали «не можна» – і залишили сторони у стані правової невизначеності. Реально існуючі відносини залишилися поза сферою правового регулювання. А це вже не відповідає завданню судочинства.
Які норми стали ключовими
Верховний Суд детально розібрав статтю 98 Земельного кодексу України, яка визначає суб’єктний склад сервітутних відносин. Там сказано: власник, землекористувач або інша заінтересована особа. Жодного обмеження щодо того, хто саме може ініціювати встановлення земельного сервітуту, немає.
Стаття 100 Земельного кодексу України передбачає, що сервітут встановлюється договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником ділянки. І знову – без уточнення, що вимагати може лише той, хто користуватиметься.
А частина третя статті 402 Цивільного кодексу України прямо говорить: якщо сторони не домовилися про встановлення сервітуту, спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає його встановлення. Не «особи, яка хоче користуватися», а просто «особи, яка вимагає».
Крім того, суд згадав і про нову статтю 124-1 Земельного кодексу України, яка хоч і стосується земель державної та комунальної власності, але містить універсальний підхід: у разі відмови укласти договір сервітуту він може бути встановлений рішенням суду за позовом заінтересованої особи.
Практичне значення цієї позиції
Чесно кажучи, ця постанова змінює правила гри для багатьох власників землі. Раніше вважалося майже аксіомою: хочеш сервітут – ти маєш бути тим, кому він потрібен для користування. Тепер Верховний Суд чітко сказав: власник теж може вимагати врегулювання.
Ситуація, коли чуже майно роками стоїть на вашій землі без належного оформлення – поширена. І тепер є правовий механізм, який дозволяє не просто вимагати прибрати це майно, а цивілізовано врегулювати відносини: з визначеною платою, строком, обсягом прав та обов’язків.
Справу № 918/303/21 Верховний Суд направив на новий розгляд до суду першої інстанції. Тепер місцевий господарський суд має дослідити всі обставини по суті: чи справді є підстави для встановлення земельного сервітуту, чи обґрунтована запропонована плата, чи дотримано процедуру досудового врегулювання.
Додаткові рішення про судові витрати теж скасовані – адже вони мають похідний характер від основного рішення. Тож фінансове питання також вирішуватиметься заново, за результатами нового розгляду справи.
