Спадщина рідко буває простою історією. Особливо коли з’являються одразу кілька претендентів на майно, а хтось із них взагалі не брав участі у справі. Саме таку ситуацію довелося розбирати Верховному Суду у справі № 947/26793/21. І його постанова від 21 травня 2025 року – чудова ілюстрація того, як одна процесуальна помилка може перекреслити рішення, ухвалене по суті.
Давайте розберемо цю історію докладно. Вона варта уваги кожного, хто стикається з оформленням спадщини.
Що сталося
Після смерті батька його донька звернулася до суду з позовом про визнання права власності на 5/6 частин домоволодіння в Одесі. Вона була спадкоємицею за заповітом – покійний заповів їй усе своє майно.
Але не все так просто. У спадкодавця були ще син і друга донька. Син – особа з інвалідністю з дитинства, а донька на момент відкриття спадщини була непрацездатною. Обоє за законом мають право на обов’язкову частку у спадщині. Це передбачено статтею 1241 Цивільного кодексу України.
Київський районний суд міста Одеси позов задовольнив частково – визнав за позивачкою право на 4/6 часток спірного будинку. Логіка така: двоє відповідачів мають право на обов’язкову частку (по 1/6 кожному), а решта (4/6) відходить спадкоємиці за заповітом.
Здавалося б, справедливе рішення. Але далі втрутилася третя особа – і все пішло шкереберть.
Хто така ОСОБА_4 і чому вона з’явилася
ОСОБА_4 – колишня дружина померлого. Вона подала заяву про вступ у справу як третя особа із самостійними вимогами. Її позиція: спірне домоволодіння є спільною сумісною власністю подружжя, тому половина має належати їй.
Цікаво, що ця жінка вже двічі (!) програвала аналогічні позови в українських судах. Обидва рази – аж до Верховного Суду. У справах № 520/4274/16-ц та № 947/20335/19 суди встановили, що домоволодіння на АДРЕСА_1 було особистою власністю спадкодавця, а не спільним майном подружжя.
Київський райсуд Одеси відмовив ОСОБА_4 у вступі до справи. Свою ухвалу від 1 червня 2023 року вона не оскаржила. Але потім подала апеляційну скаргу на рішення по суті – мовляв, воно стосується її прав.
Що зробив апеляційний суд
Одеський апеляційний суд 6 лютого 2025 року вирішив, що суд першої інстанції припустився фатальної помилки: не залучив ОСОБА_4 до участі у справі, чим порушив статті 53 і 54 Цивільного процесуального кодексу України.
Наслідок – рішення Київського райсуду скасували, а в позові ОСОБА_1 відмовили.
Чесно кажучи, це доволі жорсткий результат. Позивачка, яка є спадкоємицею за заповітом, фактично залишилася ні з чим. Причина – суто процесуальна, а не матеріально-правова.
Що сказав Верховний Суд
Касаційний суд подивився на ситуацію інакше. Він звернув увагу одразу на кілька моментів.
Перше. ОСОБА_4 – особа, яка не брала участі у справі. Для таких випадків цивільне процесуальне законодавство має чіткий алгоритм. Апеляційний суд має перевірити: чи справді судове рішення вирішує питання про права, свободи, інтереси або обов’язки цієї особи? Якщо ні – апеляційне провадження підлягає закриттю, а рішення першої інстанції по суті не переглядається.
Друге – і це, мабуть, найцікавіше. Верховний Суд нагадав про преюдицію. Тобто про обставини, які вже встановлені судовими рішеннями в інших справах за участю тих самих осіб. А у справах № 520/4274/16-ц і № 947/20335/19 вже було підтверджено: спірне домоволодіння – особиста власність спадкодавця. Жодних прав ОСОБА_4 на нього немає.
Виходить парадоксальна ситуація. Апеляційний суд скасував рішення, посилаючись на необхідність захистити права особи, чиї вимоги на це майно вже двічі відхилені остаточними судовими рішеннями.
Третє. Суд першої інстанції окремою ухвалою відмовив ОСОБА_4 у вступі до справи. Вона цю ухвалу не оскаржувала. Чи може вона після цього подавати апеляцію на рішення по суті, аргументуючи тим самим – що її не залучили? Питання риторичне.
Крім того, апеляційний суд проігнорував доводи відзиву ОСОБА_1. А вона прямо вказувала: обставини, встановлені у справах № 520/4274/16-ц та № 947/20335/19, не потребують повторного доказування за правилами частин четвертої та п’ятої статті 82 ЦПК України.
Чому ця справа важлива
Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалила: скасувати постанову апеляційного суду і направити справу на новий апеляційний розгляд.
Це рішення цінне передусім нагадуванням про те, як працює інститут преюдиції в цивільному процесі. Якщо суд у одній справі вже встановив, що майно є особистою власністю особи – інший суд не може це ігнорувати. Інакше ми отримаємо «колізію» судових рішень, чого правопорядок категорично не допускає.
А ще це яскравий приклад того, як право на обов’язкову частку у спадщині – поняття не таке просте, як здається. Стаття 1241 ЦК України чітко перераховує, хто має на неї право: малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатне подружжя та непрацездатні батьки. Перелік вичерпний, розширювальному тлумаченню не підлягає.
І головне – непрацездатність особи має існувати саме на момент відкриття спадщини. Причому важливий не лише формальний висновок МСЕК, а й момент фактичного настання інвалідності.
Справа № 947/26793/21 ще не завершена. Апеляційний суд переглядатиме її заново, враховуючи всі зауваження Верховного Суду. Для ОСОБА_1 це шанс нарешті отримати свідоцтво про право на спадщину за заповітом – те, що нотаріус відмовився видати ще у серпні 2019 року. Сподіватимемося, що цього разу процесуальні тонкощі не стануть на заваді справедливому вирішенню спадкового спору по суті.
