Вимагати компенсацію вартості недопроданого товару з контрагента – здавалося б, цілком логічний крок, якщо партнер не виконав зобов’язань за договором поставки. Але, як показує практика, самого лише факту недопродажу недостатньо. Суди вимагають бездоганної доказової бази – і справді, без неї навіть найочевидніша на перший погляд вимога ризикує розбитися об процесуальні рифи.
Саме це сталося у справі №909/887/18, яку Верховний Суд розглянув 15 листопада 2019 року. Товариство «Куфел» намагалося стягнути з підприємиці Андрусів Р. Р. майже півмільйона гривень – компенсацію за пиво, яке відповідачка нібито недопродала за три роки дії договору. І хоча суди частково задовольнили позов – зобов’язали повернути альтанку та меблі, – у грошовій частині вимог позивач отримав категоричну відмову. Давайте розберемося, чому так сталося і які уроки з цього можна винести.
Історія конфлікту: що пішло не так
У квітні 2013 року ТОВ «Куфел» (постачальник) і ФОП Андрусів Р. Р. (покупець) уклали договір поставки №07/07. Предметом було пиво кількох торгових марок – «Перша Приватна Броварня», «Радомишль», «Хайнекен» – а також квас та інші напої.
Договір містив особливу умову. Постачальник надав покупчині у користування дерев’яну альтанку 8 на 8 метрів і комплект меблів – вісім столів та шістнадцять лавок. Натомість вона зобов’язалася протягом п’яти років продавати не менше 540 кегів пива об’ємом 50 літрів щороку. Якщо цей обсяг не досягався – покупчиня мала компенсувати вартість недопроданого товару і повернути альтанку з меблями. Свого роду стимул продавати більше: не продав – плати.
У 2016 році «Куфел» надіслав першу вимогу про оплату – майже 300 тисяч гривень за 2013–2014 роки. А у 2018-му – другу претензію, вже на 497 704,88 грн, додавши до розрахунку ще й 2015 рік. За версією позивача, за три роки покупчиня недопродала більше тисячі кегів пива. Відповіді не було, і справа пішла до суду.
Що сказали суди першої та апеляційної інстанцій
Господарський суд Івано-Франківської області, а згодом і Західний апеляційний господарський суд винесли несподіване для позивача рішення. Вимогу про повернення альтанки й меблів задовольнили повністю – тут усе було зрозуміло: договір порушено, письмову вимогу надіслано, майно треба повертати.
А от у стягненні 497 704,88 грн компенсації вартості недопроданого товару – відмовили.
Причина проста і водночас болюча для позивача: докази виявилися неналежними. Розрахунок суми заборгованості, наданий «Куфелом», не збігався з даними товарно-транспортних накладних. Ціни в розрахунку й ціни в первинних документах – різні. Більше того, самі товарно-транспортні накладні та меморіальні ордери за 2013–2015 роки містили суперечливу інформацію. Встановити, скільки ж насправді коштувала та сама «найдешевша марка пива», яку позивач взяв за основу розрахунку, виявилося неможливим.
Ключова проблема доказів
Тут важливий момент. Позивач розраховував суму компенсації за формулою: кількість непроданого пива, помножена на вартість однієї кеги найдешевшої марки. Логіка зрозуміла – беремо мінімальну ціну, щоб не завищувати вимоги. Але суд не може оперувати припущеннями.
Відповідно до пункту 3.5 договору сторони чітко погодили: ціна кожного виду товару визначається товарно-транспортною накладною. Тобто не прайс-листом постачальника, не звітами про продажі, а саме первинним документом на конкретну поставку. І коли ціни в цьому первинному документі не збігаються з цінами в розрахунку – у суду зв’язані руки.
Суди також звернули увагу на те, що договір мав двосторонній зобов’язувальний характер. Поставка товару відбувалась на підставі замовлень покупця – тобто ініціатива виходила від нього. Чи міг постачальник просто привезти товар без замовлення, щоб закрити план із кількості? З тексту договору – навряд чи. А отже, довести, що саме покупець ухилявся від прийняття товару, а не постачальник недопоставив – окреме непросте завдання.
Що вирішив Верховний Суд
Касаційна скарга ТОВ «Куфел» ґрунтувалася на двох основних доводах. Перший – суди не оцінили звіти про продажі, в яких зазначені реалізаційні ціни компанії. Другий – договір не зобов’язував постачальника пропонувати покупцю прийняття певної кількості товару.
Верховний Суд відхилив обидва аргументи. Щодо звітів – позиція чітка: ціна товару за умовами договору фіксується у товарно-транспортних накладних, а не у внутрішніх звітах постачальника. Інші документи тут просто не мають сили.
А стосовно обов’язку пропонувати товар – суд не став заглиблюватися в цю дискусію, адже основна проблема була в іншому: позивач узагалі не довів ані точної кількості недопроданого пива, ані його реальної ціни. Без цих двох складових будь-який розрахунок компенсації вартості недопроданого товару перетворюється на математичну вправу, відірвану від доказової реальності.
Верховний Суд також нагадав фундаментальне правило: відповідно до статей 13, 73, 74 та 86 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести обставини, на які посилається. І суд оцінює ці докази за внутрішнім переконанням – жоден документ не має наперед встановленої сили. До речі, суд послався на аналогічну правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду від 23.10.2019 у справі №917/1307/18.
Практичні уроки для бізнесу
Ця справа – наочний посібник із того, як не треба готувати позов про стягнення компенсації за договором поставки. Кілька речей, які варто взяти на замітку.
Перше. Якщо ви включаєте в договір умову про компенсацію вартості недопроданого товару, одразу пропишіть чіткий і прозорий механізм її розрахунку. Не «найдешевша марка» за незрозумілим принципом – а конкретна формула з посиланням на узгоджені сторонами ціни в первинних документах.
Друге. Усі первинні документи мають бути ідеально впорядковані. Якщо ціна в товарно-транспортній накладній відрізняється від ціни в бухгалтерському обліку – це катастрофа для судової перспективи. Розбіжності в документах суд трактує не на вашу користь.
Третє. Продумайте заздалегідь, як ви доводитимете сам факт недопродажу. У справі №909/887/18 договір передбачав, що поставка відбувається на підставі замовлень покупця. Виходить, якщо покупець не замовляв – постачальник і не віз товар. І хто тут насправді «недопродав» – питання дискусійне. Можливо, варто було передбачити в договорі графік поставок або мінімальні щомісячні обсяги, які покупець зобов’язаний прийняти незалежно від поточних замовлень.
І четверте, найочевидніше. Перш ніж подавати позов на півмільйона гривень, перевірте власні докази очима скептичного судді. Чи збігаються цифри? Чи можна простежити ланцюжок від договору до кожної конкретної суми у розрахунку? Якщо хоч десь є провал – суд його знайде.
Справа «Куфела» закінчилася тим, що компанія повернула собі альтанку з меблями – але не гроші. Півмільйона гривень залишилися незадоволеними через банальну неохайність у документах і нечіткість договірних формулювань. Прикро? Безумовно. Але це та реальність, у якій працює українське господарське судочинство: правота без доказів – лише гарна історія, а не підстава для судового рішення.
