Уявіть: ви отримали у власність земельну ділянку, оформили всі документи, а через деякий час прокуратура подає позов і вимагає визнати рішення про її передачу незаконним. Саме в такій ситуації опинилися мешканці смт Затока, коли Білгород-Дністровська місцева прокуратура оскаржила рішення селищної ради про виділення тринадцяти земельних ділянок під індивідуальне дачне будівництво. Історія розтягнулася на роки й дійшла до Верховного Суду, який у справі № 495/8567/16-ц ухвалив рішення, варте вашої уваги.
Давайте розберемося, що ж сталося і чому позиція найвищої судової інстанції має значення не лише для учасників цієї справи.
Як усе починалося
29 грудня 2014 року Затоківська селищна рада прийняла рішення № 2746, яким затвердила проєкт землеустрою та передала безоплатно у власність тринадцятьом громадянам земельні ділянки для індивідуального дачного будівництва. Ділянки розташовувалися в Лиманському районі смт Затока, що на Одещині.
На підставі цього рішення людям видали свідоцтва про право власності. Здавалося б, усе законно – люди отримали землю, держава зареєструвала їхнє право.
Але прокуратура вирішила інакше.
У листопаді 2016 року прокурор звернувся до суду з позовом. Він стверджував, що рішення селищної ради суперечить Генеральному плану смт Затока, затвердженому ще у 2005 році. Той план не передбачав відведення земель під дачне будівництво на цій території – вона значилася як землі рекреаційних установ. До того ж, як наголошував прокурор, на момент ухвалення рішення діяли судові заборони на будь-які операції з цією земельною ділянкою.
Що вирішили суди першої та апеляційної інстанцій
Білгород-Дністровський міськрайонний суд у січні 2019 року повністю задовольнив позов прокурора. Він визнав незаконним рішення Затоківської селищної ради № 2746, а всі видані свідоцтва про право власності – недійсними.
Апеляційний суд у жовтні 2021 року залишив це рішення без змін. Здавалося, крапку поставлено.
Але двоє власників ділянок – назвемо їх ОСОБА_6 та ОСОБА_8 – з цим не погодилися й подали касаційні скарги до Верховного Суду. І ось тут починається найцікавіше.
Чому Верховний Суд пішов іншим шляхом
Верховний Суд проаналізував ситуацію і розділив вимоги щодо двох скаржників, оскільки підстави для перегляду були різними.
Стосовно ОСОБА_8 – суд виявив процесуальне порушення. Виявилося, що людину не повідомили належним чином про судове засідання 31 січня 2019 року, коли ухвалювалося рішення. Судова повістка повернулася з позначкою «за закінченням встановленого строку зберігання». А це, як наголошував Верховний Суд з посиланням на практику Великої Палати, не є доказом належного інформування.
Розглядати справу без відповідача, якого не повідомили, – це порушення статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Кожна сторона має право бути присутньою в суді й наводити свої доводи. Тому в частині вимог до ОСОБА_8 справу направили на новий розгляд до суду першої інстанції.
Стосовно ОСОБА_6 – тут Верховний Суд виніс рішення по суті, і воно кардинально відрізняється від позиції попередніх судів.
У чому головний юридичний урок цієї справи
Верховний Суд нагадав: якщо земельна ділянка вибула з державної власності й потрапила до приватних рук, то просто визнати рішення органу місцевого самоврядування незаконним – цього недостатньо. Це неефективний спосіб захисту.
Ключова думка, яку Верховний Суд неодноразово повторював і в інших справах: коли йдеться про повернення майна від особи, яка ним фактично володіє, потрібно подавати віндикаційний позов – тобто вимагати витребування майна з чужого незаконного володіння. Такий механізм передбачений статтею 388 Цивільного кодексу України. А оспорювання рішень органів влади в цьому випадку – це спроба обійти закон, і вона не спрацює.
Крім того, обрання неналежного способу захисту – це самостійна підстава для відмови в позові. Саме так вирішила Велика Палата Верховного Суду у справі № 925/642/19.
Верховний Суд також відхилив доводи про те, що висновки експертів, покладені в основу рішень попередніх судів, були недопустимими доказами. Суд з’ясував: експерти зазначили у висновках, що вони обізнані про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиві висновки. Отже, ці докази – цілком законні.
А що ж прокурор
Окремо Верховний Суд оцінив право прокурора звертатися з таким позовом. Прокурор пояснив: у законодавстві не визначено органу, який би контролював законність рішень місцевої ради про відведення земель. Тобто інтереси держави просто не було кому захищати. Тому прокурор виступив як самостійний позивач – і це, за висновком Верховного Суду, відповідало вимогам Цивільного процесуального кодексу України.
Це підтверджує: прокуратура може захищати інтереси держави в суді, але лише тоді, коли справді немає іншого органу, який би це зробив, або ж такий орган бездіє.
Про що варто пам’ятати
У підсумку Верховний Суд скасував рішення попередніх інстанцій у частині вимог до ОСОБА_6 і ухвалив нове рішення – відмовити прокурору в позові. А в частині вимог до ОСОБА_8 справу відправили на новий розгляд через порушення його права бути повідомленим про судове засідання.
Ця справа нагадує: спосіб захисту, який ви обираєте, має бути не просто формально передбачений законом – він має бути ефективним. Не можна просити суд визнати рішення незаконним, якщо насправді йдеться про повернення землі від фізичної особи. Для цього є віндикаційний позов. І це правило Верховний Суд застосовує послідовно.
Ще один важливий момент – навіть якщо місцева рада ухвалила рішення з порушенням Генерального плану, це не означає автоматичного скасування права власності людини, яка отримала землю. Потрібен правильний юридичний інструмент, а не просто вимога «визнати незаконним». Інакше – відмова в позові.