Мобілізація заброньованого працівника – ситуація, з якою стикаються дедалі більше українців, і судова практика щодо неї тільки формується. Уявіть: ви працюєте на стратегічному підприємстві, ваш роботодавець вчасно подав документи на бронювання, а вас усе одно призивають. Як діяти і на чиєму боці правда? Давайте розберемо реальну справу №160/5804/26, яку розглянув Дніпропетровський окружний адміністративний суд у серпні 2026 року.
Що сталося: хронологія подій
Герой цієї історії – назвемо його пан О. – працював інженером-конструктором на ДП «ВО Південний машинобудівний завод ім. О.М. Макарова». Підприємство стратегічне, тож працівник підлягав бронюванню на період мобілізації. У лютому 2025 року система автоматично забронювала його до 31 січня 2026 року.
Але 16 січня 2026 року о 12:47 бронювання раптово скасували. Хто саме – заява надійшла від керівника організації, а відміну провело Мінцифри. Деталі цього кроку в рішенні не розкриваються, але факт залишається фактом: людина на добу опинилася без бронювання.
17 січня 2026 року о 12:29 ТЦК розпочав процедуру призову пана О. на військову службу. А вже за кілька годин, о 16:13 того ж дня, відбулися дві події одночасно: система автоматично створила нове бронювання і ТЦК підписав наказ №220-М про мобілізацію.
Чесно кажучи, ситуація нагадує гонитву з часом. І саме ця хронологія стала ключовою для суду.
Чому ТЦК вважав свої дії законними
Логіка відповідача була такою: процедуру призову розпочато о 12:29 – у момент, коли позивач не мав чинного бронювання. А раз на старті процедури бронювання не було, то й перешкод для мобілізації не існувало.
Крім того, ТЦК наголошував на технічному моменті: мовляв, якби в реєстрі «Оберіг» висіло чинне бронювання, система просто не дала б сформувати наказ про призов. Звучить переконливо, правда ж?
Але суд подивився на справу інакше.
Що сказав суд: момент істини
Дніпропетровський окружний адміністративний суд сформулював головне питання: чи мав працівник право на відстрочку саме на момент прийняття наказу про мобілізацію, а не на момент початку процедури?
Відповідь виявилася однозначною. Початок процедури призову – це технічний етап, який не змінює правового статусу людини. До видання наказу особа ще не є мобілізованою, з обліку не знята, її право на відстрочку нікуди не зникає. Іншими словами, ТЦК зобов’язаний перевірити наявність бронювання не на старті, а у фіналі – коли ставить підпис під наказом.
А що ми маємо у фіналі? О 16:13 система автоматично забронювала пана О., і рівно о 16:13 ТЦК підписав наказ №220-М. Збіг до хвилини. Чиї докази сильніші?
Суд застосував принцип, відомий в адміністративному праві: якщо час подій збігається і встановити послідовність неможливо – сумніви тлумачаться на користь особи. Адже саме ТЦК як суб’єкт владних повноважень має довести, що на момент підписання наказу бронювання ще не було чинним. Доказів цього відповідач не надав.
Окремо суд зазначив: технічні особливості роботи інформаційних систем не є предметом оцінки в такому спорі. Суд оцінює відповідність дій посадовців законодавству, а не справність софту.
Правова база: на що спирався суд
Тут варто згадати кілька ключових норм. Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (№3543-XII), не підлягають призову військовозобов’язані, які заброньовані за підприємствами в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Механізм бронювання деталізовано в постанові Кабінету Міністрів України від 27 січня 2023 року №76 (в редакції від 22 листопада 2024 року). Згідно з нею, протягом 72 годин після формування списку через Портал Дія військовозобов’язаний автоматично переводиться на спеціальний військовий облік. І саме це сталося 17 січня 2026 року – система відпрацювала штатно.
Крім того, суд послався на статтю 25 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», яка зобов’язує підприємства оформлювати відстрочку для заброньованих працівників у ТЦК. Тобто закон прямо каже: заброньований – значить не підлягає призову. Жодних винятків для ситуацій, коли бронювання «не встигло» чи система «не побачила», немає.
Саме тому мобілізація заброньованого працівника, проведена всупереч даним реєстру «Оберіг», є прямим порушенням статті 23 цього закону. І суд це підтвердив.
А як же позиція Верховного Суду про незворотність призову?
Відповідач – військова частина – наполягав на тому, що наказ про зарахування до списків особового складу вже виконано, а отже скасувати його не можна. Посилалися на практику Верховного Суду, зокрема на постанову у справі №160/2592/23.
Суд із цим не погодився. По-перше, та справа не є зразковою і стосувалася інших обставин – військовослужбовець оскаржував мобілізацію майже через рік через непроходження ВЛК. По-друге, наказ про призов створює триваючий правовий стан – людина продовжує перебувати на службі. І якщо підставу для цього стану визнано незаконною, то всі похідні накази теж мають бути скасовані.
Інакше виникає правова колізія: людина формально є військовослужбовцем, хоча суд уже визнав її мобілізацію протиправною. Це суперечить базовим принципам права.
Чого в результаті досяг позивач
Суд частково задовольнив позов. Ось що отримав пан О.: наказ начальника ТЦК №220-М від 17 січня 2026 року в частині його призову визнано протиправним і скасовано; наказ командира військової частини №17 про зарахування до списків особового складу теж скасовано; військову частину зобов’язано виключити позивача зі списків.
А от у вимозі поновити його на військовому обліку суд відмовив – визнав її передчасною, оскільки на момент звернення до суду права в цій частині ще не були порушені.
Про що варто пам’ятати
Ключовий урок справи №160/5804/26: мобілізація заброньованого працівника є незаконною, навіть якщо бронювання «відновилося» в останню мить. Значення має статус особи на момент прийняття наказу, а не на початку процедури.
Якщо ви опинилися в подібній ситуації – перевіряйте хронологію. Звіряйте час у реєстрі «Оберіг» із датою наказу ТЦК. Збіг до хвилини або наявність бронювання раніше за наказ – це сильний аргумент на вашу користь.
І ще одне: не дозволяйте технічним аргументам на кшталт «система не дала б сформувати наказ» збити вас із пантелику. Як наголосив суд, робота інформаційних систем не є предметом судового розгляду в таких категоріях справ – оцінюється законність дій посадовців, а не якість програмного забезпечення.
До речі, суд також послався на практику Європейського суду з прав людини, зокрема на рішення у справі «Рисовський проти України». Принцип «належного урядування», сформульований у ньому, означає, що державні органи не мають права отримувати вигоду від власних процедурних помилок. Ризик будь-якої помилки державного органу покладається на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.
І це, мабуть, головне, що варто винести з цієї справи: навіть у часи, коли мобілізаційний ресурс держави обмежений, принцип законності не відступає на другий план.
