Уявіть: людина сидить вдома, гортає стрічку в телефоні й переписується з кимось у месенджері. Здавалося б, нічого особливого. Але інколи зміст таких повідомлень може коштувати п’ятнадцяти років позбавлення волі з конфіскацією всього майна. Саме так сталося у справі № 334/10515/24, яку 16 липня 2026 року розглянув Верховний Суд. І рішення, ухвалене колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду, виявилось зовсім не на користь засудженого.
Давайте розберемося, що ж там сталося і чому апеляційні аргументи захисту не спрацювали.
Суть справи: що передавав і кому
Фабула провадження досить типова для справ про державну зраду в умовах повномасштабної війни. За даними слідства, з 22 березня по 8 червня 2024 року чоловік, перебуваючи в Запоріжжі, свідомо вийшов на зв’язок із кадровим співробітником ФСБ РФ через чат-бот у месенджері «Telegram». Співрозмовником виявився представник російської спецслужби, який діяв під псевдонімом і збирав розвідувальні дані про дислокацію українських військ.
Що саме передавав засуджений? Перелік вражає своєю конкретикою. 22 березня 2024 року він надіслав інформацію про розміщення військової техніки ЗСУ в ангарах та будівлях. 31 березня – повідомив про переміщення техніки через Запоріжжя в бік Оріхова. А 8 червня видав цілу серію локацій: ангари, елеватори, територію маслозаводу, гуртожиток, приміщення школи та інших будівель, де базувалися українські військовослужбовці й техніка.
Суд першої інстанції – Дніпровський районний суд м. Запоріжжя – кваліфікував ці дії за частиною 2 статті 111 Кримінального кодексу України. Вирок від 6 серпня 2025 року: 15 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна. Апеляційний суд залишив це рішення без змін.
Чому захист вважав вирок незаконним
Захисник у касаційній скарзі навів кілька аргументів, які на перший погляд можуть здатися переконливими. Ключові претензії такі.
По-перше, на думку захисту, суди не встановили справжньої особи співрозмовника засудженого. Мовляв, усе, що відомо про нього як про співробітника ФСБ РФ, – це лише дані з відкритих інтернет-джерел. А хіба можна будувати обвинувачення на скріншотах із сайтів? По-друге, засуджений наполягав: жодного умислу на шкоду Україні в нього не було. Свої повідомлення він називав «особистими опозиційними судженнями». По-третє, адвокат стверджував, що не встановлено причинно-наслідкового зв’язку між діями підзахисного та реальною шкодою для держави. І нарешті – часткова відсутність технічної фіксації окремих судових засідань, що, за логікою сторони захисту, є безумовною підставою для скасування вироку.
Кожен із цих аргументів Верховний Суд розібрав по кісточках.
Як суд оцінив електронні докази з відкритих джерел
Окремо варто зупинитися на темі доказів із інтернету, бо це питання викликає чимало суперечок. Захист намагався довести, що огляди сайтів і телеграм-каналів не можуть бути допустимими доказами.
Тут важливий момент: Кримінальний процесуальний кодекс України у статті 99 прямо відносить до документів матеріали фотозйомки, відеозапису та інші носії інформації, зокрема й електронні. Тобто скріншоти з відкритих джерел, оформлені через протокол огляду за правилами статті 237 КПК, – це цілком законний доказ. Верховний Суд підтвердив цю позицію, пославшись на власну практику, зокрема на постанову від 21 липня 2025 року у справі № 201/11849/23.
Але головне навіть не в цьому. Суд наголосив: дані з інтернет-сайтів не були єдиним доказом. Вони лягли в основу вироку разом із протоколами негласних слідчих розшукових дій (НСРД), які зафіксували зміст листування засудженого з абонентом під псевдонімом. Плюс висновок комп’ютерно-технічної експертизи, яка підтвердила належність облікового запису саме вилученому в засудженого телефону. І лист від командувача ОТУ «Запоріжжя», який офіційно підтвердив: у вказаних локаціях дійсно перебували підрозділи ЗСУ, і ця інформація у відкритому доступі не публікувалася.
Коли докази вишиковуються в таку систему, розхитати її поодинокими аргументами майже неможливо.
Чи потрібен причинно-наслідковий зв’язок у справах про державну зраду
Це, мабуть, найцікавіший юридичний аспект всієї справи. Захист вимагав довести, що дії засудженого реально завдали шкоди. Логіка начебто зрозуміла: якщо немає наслідків – немає й злочину.
Але тут працює інший принцип. Частина 2 статті 111 Кримінального кодексу України описує злочин із так званим формальним складом. Це означає, що кримінальна відповідальність настає за сам факт вчинення забороненого діяння, незалежно від того, чи настали конкретні шкідливі наслідки. Інакше кажучи, достатньо довести, що громадянин України в умовах воєнного стану умисно надавав допомогу представникам іноземної держави у підривній діяльності проти України.
Верховний Суд підкреслив: добровільна передача координат дислокації українських військ кадровому співробітнику ФСБ РФ під час активних бойових дій – це вже завершений склад державної зради. Не має значення, чи були після цього завдані удари по вказаних об’єктах. Сам факт передачі такої інформації ворогу створює достатню суспільну небезпеку.
Що з умислом і «опозиційними судженнями»
Версія засудженого про «особисті опозиційні погляди» теж не витримала перевірки фактами. Суд проаналізував зміст листування і звернув увагу на кілька красномовних деталей.
По-перше, чоловік не просто висловлював політичну позицію – він систематично передавав фотознімки, відео, карти місцевості з координатами, описував рух військової техніки. По-друге, у переписці він радив співрозмовнику «почистити» смартфон, сам видаляв відео та канали зв’язку, побоювався перевірки телефонів. Така поведінка явно свідчить про усвідомлення протиправності власних дій.
Колегія суддів наголосила: умисел не встановлюється у вакуумі. Він виводиться із сукупності об’єктивних обставин – характеру дій, їх спрямованості, способу приховування. І в цій справі всі факти вказували на те, що засуджений чудово розумів, кому й навіщо він передає інформацію про розташування українських військ.
А що з технічною фіксацією засідань
Цей аргумент захисту виявився найслабшим. Перевірка показала: записи судових засідань у справі наявні, їх якість дозволяє без перешкод переглянути та прослухати всі процесуальні дії. У тих випадках, де фіксація не велася, були об’єктивні причини: неявка учасників або технічна неможливість проведення відеоконференції. До того ж, за словами самого суду, під час касаційного розгляду захисник фактично не підтримала цей довід, визнавши його безпідставним.
Окремо варто зауважити: сучасна система фіксації передбачає збереження відеозаписів у централізованому файловому сховищі з унікальними вебпосиланнями в журналах судових засідань. Це не означає відсутність запису – просто носій перебуває не в паперовій справі.
Чим усе закінчилося
Верховний Суд залишив вирок і ухвалу апеляції без змін, а касаційну скаргу захисника – без задоволення. Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає.
Ця справа – показовий приклад того, як працює кваліфікація державної зради в українському правосудді під час війни. Ключове, що варто винести: для складу злочину за частиною 2 статті 111 КК не обов’язково чекати, поки ворог завдасть удару по переданих координатах. Достатньо самого факту умисної допомоги представникам держави-агресора – і закон вважає це завершеним посяганням на національну безпеку.
