Росія справді гіпотетично розглядає можливість наступу на Чернігівську та Київську області. Але перш ніж хапатися за серце, варто почути, що саме сказав президент України Володимир Зеленський. Жодного скупчення російських військ на цьому напрямку зараз немає. Це важливо, бо гіпотетичні плани штабів і реальна бойова міць — речі абсолютно різні.
Уявіть собі сусіда, який у розмові на лавочці прикидає, чи не перефарбувати йому паркан на ваш бік. Технічно він це «розглядає». Але якщо в нього немає ні пензля, ні фарби, ні часу, а до того ж йому терміново треба закінчити ремонт у власному дворі — ця ідея так і залишиться словами. Приблизно так виглядає ситуація на північних кордонах.
Ключова заява прозвучала під час спілкування президента з журналістами. Володимир Зеленський чітко окреслив, куди насправді спрямовані основні зусилля армії агресора. «У [російського диктатора Володимира] Путіна незмінна першочергова ціль на фронті — Костянтинівка — Слов’янськ», — сказав він. Останній термін, який диктатор нібито визначив своїм генералам, — до кінця року завершити окупацію Донецької та Луганської областей.
І тут ми підходимо до головного. Чи можна це зробити? Зеленський відповів коротко і без зайвих емоцій: «Це неможливо — така наша відповідь». Тобто навіть якщо десь у московських штабах і малюють стрілки на Чернігів та Київ, на практиці всі ресурси кинуті на зовсім інший шматок карти. Інакше кажучи, той самий сусід усе ще бігає з одним пензлем по своїх кімнатах, а паркан залишається недоторканим.
Чому ж тоді взагалі спливає тема гіпотетичного наступу на Чернігівщину та Київщину? Тут кілька моментів. По-перше, ворог постійно намагається тримати Україну в напрузі — інформаційно розхитувати, змушувати розпорошувати сили й нерви. По-друге, для військового планування природно прораховувати різні сценарії, навіть малоймовірні. Однак від настільної гри до реальних штурмів — відстань величезна, і Збройні сили України добре знають цю різницю.
До речі, північні регіони сьогодні — це не лютий 2022-го. Лінія оборони укріплена, суспільство мобілізоване, міжнародна підтримка працює. Саме тому гіпотетичний наступ на Київську та Чернігівську області вимагав би від ворога колосального накопичення техніки, особового складу і — що критично — часу. А з часом у росіян якраз сутужно, бо на сході палає, і дедлайн від Путіна ніхто не скасовував.
Тепер ще один життєвий ракурс. Коли людина обіцяє начальнику «здати проект до кінця року», але сам стоїть по вуха в поточних завданнях, братися за новий об’єкт вона не буде — просто не вистачить рук. Армія РФ зараз саме в такому становищі. Спроба водночас тиснути на Донбасі й організувати повноцінний наступ на Чернігівщину та Київщину означала б розпорошення сил, якого вони собі дозволити не можуть. Тому й скупчень підрозділів на півночі не фіксують.
Виникає риторичне запитання: а чи не варто все одно хвилюватися? Турбуватися — це нормально, але лише в межах здорового глузду. Війна триває, і повністю відкидати навіть теоретичні загрози ніхто не планує. Українська розвідка, ЗСУ та прикордонники тримають руку на пульсі. Коли б з’явилися реальні ознаки підготовки, суспільство про це дізналося б не з гіпотетичних витоків, а з офіційних і конкретних повідомлень.
І ось тут доречно згадати пряму мову президента ще раз, але вже з акцентом на тональність. Жодної паніки, жодного «готуйте валізи». Суха констатація: пріоритет ворога — Донбас, спроба втиснутися в нереальний графік, а все інше — поки що на рівні припущень. Відверто кажучи, це доросла й відповідальна позиція лідера: називати речі своїми іменами, не роздмухуючи страх, але й не присипляючи пильність.
Коли хтось каже, що Росія гіпотетично розглядає наступ на Чернігівську та Київську області, варто завжди дивитися не на саме формулювання, а на те, чим воно підкріплене. Слова без дивізій за спиною — це лише слова. Реальність така: українська армія контролює ситуацію, а окупант застряг там, де йому поставили нездійсненну задачу.
Залишається додати хіба що одну просту річ. Життя під час війни — це щоденний вибір: вірити чуткам чи довіряти професіоналам. І сьогоднішня відповідь від професіоналів звучить чітко. Загроза з півночі — не нульова, але настільки умовна, що її реалізація вимагала б від ворога відмовитися від головної мети, а це вже зовсім інша історія.
