Незаконні дії із заставленим майном – це стаття, яка рідко потрапляє в поле зору бізнесу, але коли потрапляє, наслідки бувають дуже неприємними. Постанова Верховного Суду у справі № 607/15131/19 наочно показує, як звичне для підприємця голосування на загальних зборах може перетворитися на склад кримінального правопорушення. Давайте розберемося, що саме сталося і які висновки з цього варто зробити.
Отже, уявіть собі ситуацію. Підприємство бере великий кредит під заставу корпоративних прав. Усі троє учасників виступають майновими поручителями й передають банку в заставу 100% корпоративних прав на свою компанію. Договір чітко говорить: відчужувати предмет застави можна лише за письмовою згодою банку. Здавалося б, усе прозоро й зрозуміло.
Саме так усе й виглядало в листопаді 2009 року. ПАТ «Державний експортно-імпортний банк України» (відомий як АТ «Укрексімбанк») і троє заставодавців уклали договір застави. Предметом застави стали 100% корпоративних прав на ПП «Продекспорт». Частки розподілилися так: 60% належали одному з учасників – він же директор підприємства, 30% – другому і 10% – третьому. Загальна сума кредитних зобов’язань обчислювалася мільйонами гривень у різних валютах.
Минуло кілька років. Кредитні зобов’язання виконувалися неналежно, і банк пішов до суду. У жовтні-листопаді 2013 року суди ухвалили рішення про стягнення боргу та звернення стягнення на предмет застави – ті самі 100% корпоративних прав. Суми вражали: тільки за одним із кредитних договорів заборгованість сягнула понад 124 мільйони гривень. І ось тут починається найцікавіше.
Після того як суди стали на бік банку, власник 60% корпоративних прав і директор підприємства ініціював загальні збори учасників. 19 лютого 2015 року на цих зборах ухвалили рішення прийняти до складу учасників трьох нових осіб із дольовими внесками. Після перерозподілу часток картина стала зовсім іншою: у трьох «новачків» опинилося 90% статутного капіталу, а в трьох заставодавців сумарно – лише 10%. Жодної згоди банку на це ніхто не отримував, хоча договір застави прямо вимагав письмового дозволу заставодержателя.
Банк досить швидко виявив зміни. У липні 2015 року під час перевірки предмета застави склали акт, у якому зафіксували невідповідність: корпоративних прав у тому обсязі, що були передані в заставу, більше не існувало. Реакція не забарилася: 4 серпня 2015 року відбулися збори, на яких нових учасників вивели зі складу і повернули початковий розподіл часток – 60/30/10.
Але вже 10 серпня 2015 року – знову загальні збори, знову ті самі питання порядку денного, знову прийом тих самих трьох осіб і перерозподіл часток до пропорції 90% на 10%. І знову без згоди заставодержателя.
Саме ці дії стали підставою для обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 388 Кримінального кодексу України – незаконні дії із заставленим майном.
Кримінальний кодекс України у статті 388 встановлює відповідальність за незаконні дії щодо майна, на яке накладено арешт, заставленого майна або майна, описаного для забезпечення позову. Частина перша цієї статті охоплює, зокрема, розтрату, відчуження, приховування, підміну, пошкодження, знищення або інші незаконні дії із заставленим майном.
Ключовий момент – суб’єктивна сторона цього злочину. Тут потрібен виключно прямий умисел. Що це означає? Особа має усвідомлювати суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачати їхні наслідки та бажати їх настання. Без прямого умислу складу злочину немає. І саме навколо цього точилася основна дискусія у справі.
Крім кримінального закону, суд спирався на статтю 17 Закону України «Про заставу» та статтю 586 Цивільного кодексу України. Обидві норми говорять про одне: заставодавець може розпоряджатися заставленим майном лише за згодою заставодержателя, якщо інше не передбачено договором. У цій справі договір прямо забороняв розпорядження без письмової згоди.
Цікаво, що місцевий суд спочатку виправдав обвинуваченого – мовляв, немає складу злочину. Апеляційний суд двічі залишав це рішення без змін. І двічі Верховний Суд скасовував ухвали апеляції та направляв справу на новий розгляд.
Лише після третього апеляційного розгляду Хмельницький апеляційний суд 28 квітня 2025 року ухвалив обвинувальний вирок. Засудженому призначили штраф у розмірі 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, але одразу звільнили від покарання через закінчення строків давності.
Сторона захисту не погодилася й подала касаційну скаргу, наполягаючи на відсутності прямого умислу. Логіка захисту була такою: умисел може виникати при бажанні відчужити майно, а не під час голосування на зборах учасників. Мовляв, саме по собі голосування «за» прийняття нових учасників – це корпоративне управління, а не злочин.
Верховний Суд із такою логікою не погодився. І ось чому.
По-перше, засуджений був не просто учасником підприємства, а директором і одним із заставодавців. Він особисто підписував договір застави і чудово знав його умови, зокрема заборону розпоряджатися предметом застави без письмової згоди банку.
По-друге, хронологія подій красномовна. Спочатку – програш у господарських судах і рішення про звернення стягнення на корпоративні права. Потім – негайне скликання зборів із перерозподілом часток. Далі – виявлення порушення банком, тимчасове «відновлення статус-кво» і повторне проведення тих самих змін. Усе це складається в картину цілеспрямованих, усвідомлених дій.
По-третє, суд звернув увагу на листування між банком і директором підприємства, яке підтверджувало: останній чітко розумів неправомірність своїх дій, але все одно пішов на них.
У підсумку Верховний Суд визнав: засуджений усвідомлював суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачав їхні наслідки та бажав їх настання. Тобто прямий умисел був, кваліфікація за частиною 1 статті 388 Кримінального кодексу України – правильна. Касаційну скаргу залишили без задоволення, а вирок апеляційного суду – без змін.
Ця справа – не просто черговий юридичний кейс. Вона нагадує про те, що корпоративні права в заставі – це не формальність. Спроба змінити структуру власності, коли на кону мільйонні кредитні зобов’язання і рішення судів про звернення стягнення, може обернутися кримінальним провадженням. І голосування на загальних зборах, яке в звичайних умовах є абсолютно законним інструментом корпоративного управління, у таких обставинах набуває зовсім іншого забарвлення.
Строки давності врятували від реального покарання в цьому конкретному випадку. Але судимість залишилася. А в інших обставинах – з іншими строками, з іншими сумами – звільнення від покарання могло б і не бути. Незаконні дії із заставленим майном – це сфера, де межа між корпоративним управлінням і криміналом тонша, ніж здається на перший погляд. І якщо ви маєте справу із заставленими корпоративними правами, кожен крок варто звіряти не лише з бізнес-логікою, а й із буквою закону.
