Коли ми говоримо про участь Північної Кореї у війні Росії проти України, йдеться не просто про черговий геополітичний скандал, а про грубе порушення міжнародного права, яке зачіпає безпеку кожного з нас. Останні тижні принесли нові докази того, що Пхеньян не обмежується постачанням зброї – на територію РФ прибувають додаткові військові контингенти. Уявіть собі: режим, який десятиліттями перебуває під найжорсткішими санкціями ООН, тепер відкрито допомагає воювати проти суверенної держави. Чому це не просто “червона лінія”, а справжній юридичний колапс для всієї системи світової безпеки – давайте розбиратися поступово, без зайвої паніки, але з усією серйозністю.
Що каже міжнародне право
Для початку – короткий лікнеп. Є такий документ – Резолюція Ради Безпеки ООН 1718, ухвалена ще у 2006 році після першого ядерного випробування КНДР. Нею, а також цілою низкою наступних резолюцій (1874, 2087, 2270, 2371 та інші) державам-членам ООН заборонено купувати у Північної Кореї будь-яку зброю, боєприпаси, техніку, а також надавати їй технології подвійного призначення. Крім того, самій КНДР категорично заборонили експортувати все, що пов’язане з озброєннями. Жодних винятків для “братніх народів” там немає.
Тепер дивимося на факти. Росія отримує від Північної Кореї балістичні ракети. Пхеньян направляє на фронт своїх солдатів. Це не припущення, а офіційні заяви, зокрема й від Президента України, підкріплені розвідданими наших партнерів. Виходить, одразу дві країни свідомо ігнорують обов’язкові до виконання резолюції Ради Безпеки, ухвалені саме для збереження миру. Причому робить це не якась маленька держава-ізгой, а постійний член Радбезу, який мав би ці рішення охороняти. Абсурдність ситуації просто зашкалює.
Як зброя та солдати стають зброєю масового правопорушення
Тут важливий нюанс. Коли ми кажемо “участь КНДР у війні”, це не означає, що десь у штабах підписали союзний договір. Сам факт перетину кордону військовослужбовцями іншої країни для участі в бойових діях на боці агресора уже породжує безліч правових наслідків. По-перше, це пряме втручання у внутрішні справи України та порушення принципу невтручання з Декларації ООН 1970 року. По-друге, такі дії підпадають під визначення агресії відповідно до резолюції Генеральної Асамблеї ООН 3314 (XXIX). І нехай Росія є основним агресором, Північна Корея стає співучасником цього міжнародного злочину.
А ще згадаймо про режим нерозповсюдження. Північнокорейська балістика вдосконалюється саме завдяки бойовому застосуванню. Кожне влучання, кожен запуск – це не просто вибух на нашій землі, а польові випробування ракет, які згодом можуть полетіти куди завгодно. І тут ми підходимо до головного: міжнародне гуманітарне право (право війни) забороняє використовувати зброю невибіркової дії. Якщо ракети КНДР летять по цивільних об’єктах – це вже воєнний злочин, за який відповідальність несуть і ті, хто стріляв, і ті, хто дав наказ.
Чому це зачіпає не тільки Україну
Коли міжнародне право порушується настільки цинічно, виникає прецедент. Уявіть, що резолюції Радбезу нічого не варті. Сьогодні Північна Корея надсилає солдатів до Європи, а завтра якась інша держава з аналогічним озброєнням вирішить “допомогти” в регіональному конфлікті, скажімо, на Близькому Сході чи в Азії. І їй просто скажуть: “А чому ні? Подивіться на Росію і КНДР – їм же нічого не було”.
Крім того, не можна забувати, що кожна північнокорейська ракета, яка падає на українські міста, – це інженерне вдосконалення, яке завтра може загрожувати Японії, Південній Кореї чи Філіппінам. Пхеньян отримує безцінний бойовий досвід, якого в нього ніколи не було. Саме на це звертав увагу Президент Зеленський. Фактично, Україна сьогодні слугує випробувальним полігоном для армії, яка наступною може атакувати своїх сусідів. Це проблема не лише європейська чи українська – це загроза глобальній стабільності, прописана словами у статтях 39 та 41 Уставу ООН.
Якою може бути юридична відповідь
Право без примусу – лише набір слів. Тож найбільш очевидний шлях – це посилення санкцій. Але не символічних, а таких, які реально блокують постачання компонентів для ракет, перекривають фінансові потоки та унеможливлюють перекидання військ. Тут є й індивідуальний вимір: лідери КНДР та посадовці, причетні до планування цієї участі у війні, мають бути притягнуті до відповідальності перед міжнародними трибуналами. Це не фантастика – Міжнародний кримінальний суд уже розслідує злочини в Україні, і коло підозрюваних може розширюватися за рахунок іноземців, які безпосередньо керували атаками.
Ще один інструмент – визнання дій КНДР агресією з боку Генеральної Асамблеї ООН. Це дозволить іншим державам застосовувати колективні заходи без огляду на вето в Раді Безпеки. Адже головна вада нинішньої системи в тому, що сам порушник – Росія – сидить за столом і блокує будь-які рішення. Але ж ми пам’ятаємо прецедент з Південною Кореєю 1950 року, коли у відповідь на агресію вдалося сформувати міжнародну коаліцію за рішенням Генасамблеї. Історія має властивість повторюватися.
А що з роллю третіх країн
Гарантувати, що КНДР не зможе безкарно надсилати свої війська – обов’язок не лише України чи її західних партнерів. Ідеться про універсальне зобов’язання всіх держав-членів ООН сприяти дотриманню резолюцій. Якщо якась країна дозволяє своєю територією провозити зброю з КНДР до Росії або надає логістичну підтримку, вона теж стає співучасницею. Тому важливо не просто оголошувати занепокоєння, а виявляти й публічно фіксувати такі порушення – аж до подання міждержавних скарг до Міжнародного суду ООН.
На побутовому рівні це може звучати складно, але насправді логіка проста: кожна балістична ракета, випущена по Харкову, має свою юридичну адресу. І якщо ми дозволимо Північній Кореї безкарно воювати тут, то наступного разу вона стрілятиме без жодних вагань по своїх сусідах. Пряма участь північнокорейських солдатів у боях змінює статус-кво всієї системи безпеки у Східній Азії. Японія, Південна Корея, Філіппіни – усі вони сьогодні дивляться на це і роблять висновки. І якщо світ обере бездіяльність, ці висновки будуть дуже небезпечними.
