Безпідставно набуті кошти на суму понад два мільйони гривень стали предметом гучного судового спору між столичною компанією та підприємцем. Справа № 910/3598/25 пройшла три інстанції, і кожна з них дійшла однакового висновку: гроші треба повертати.
А тепер детальніше. У березні 2025 року ТОВ «Флагеларія» подало позов до ФОП Рогівського Віталія Андрійовича – компанія вимагала стягнути 2 016 000 гривень. Підставою для позову стала стаття 1212 Цивільного кодексу України, яка регулює повернення безпідставно набутого майна.
Що ж сталося насправді? Під час внутрішнього аудиту господарських операцій компанія натрапила на підозрілі платежі. З рахунків ТОВ «Флагеларія» на рахунки ФОП Рогівського пішли чотири транзакції:
- 168 000 грн із призначенням «поворотна безвідсоткова допомога згідно договору № 07/26»;
- 380 000 грн – «оплата за борошно згідно договору поставки»;
- 1 300 000 грн – ще одна оплата за той самий договір поставки;
- і ще 168 000 грн – знову «поворотна безвідсоткова допомога», але вже за іншим договором.
У платіжках усе виглядало нібито законно. Але, за словами позивача, жодних договорів із цим підприємцем компанія ніколи не укладала. Ані поставки борошна, ані фінансової допомоги – усе це існувало лише в призначеннях платежів.
Що відповідав підприємець
ФОП Рогівський стверджував, що договірні відносини таки існували. На підтвердження він надав суду скан-копію договору поставки від 22 лютого 2024 року, видаткові накладні на 1 300 000 грн і 380 000 грн, а також рахунки на оплату. Мовляв, компанія заплатила – він відвантажив борошно. Жодних безпідставно набутих коштів, усе в межах закону.
Але суд першої інстанції подивився на ці документи інакше. І апеляція з ним повністю погодилася.
Чому так? Річ у тім, що самого факту наявності сканованих копій замало. Суд не побачив у матеріалах справи жодного належного доказу того, що договори справді укладалися і виконувалися. Ані розписок, ані листів, ані телеграм, ані будь-яких інших документів, які б підтверджували реальність господарських операцій.
Окрема історія – договори поворотної безвідсоткової допомоги. Їх оригіналів, підписаних обома сторонами, відповідач так і не надав. Просто не було чого показувати.
Крім того, у справі з’явилася заява свідка – колишньої директорки ТОВ «Флагеларія». Вона стверджувала: жодних договорів із ФОП Рогівським ніколи не підписувала. Як і видаткових накладних, на які посилався відповідач. Для суду це стало суттєвим аргументом.
Що сказав Верховний Суд
Господарський суд міста Києва рішенням від 28 жовтня 2025 року позов задовольнив повністю. Північний апеляційний господарський суд 4 травня 2026 року залишив це рішення без змін. Підприємець подав касаційну скаргу до Верховного Суду.
У скарзі ФОП Рогівський наводив кілька аргументів. Головний із них – посилання на практику Верховного Суду, зокрема на постанову Великої Палати від 26 червня 2018 року у справі № 910/9072/17. Там сформульовано ключовий принцип: договірний характер правовідносин виключає можливість застосування статті 1212 Цивільного кодексу України. Іншими словами, якщо між сторонами є договір, то про безпідставне збагачення не йдеться – працюють договірні механізми стягнення.
Логіка скаржника була зрозумілою: суди не врахували цей висновок. І справді, якби договір існував, – стаття 1212 Цивільного кодексу України не застосовувалася б. Але Верховний Суд подивився на ситуацію глибше.
Колегія суддів Касаційного господарського суду на чолі з головуючим Чумаком Ю.Я. зазначила: для того, щоб говорити про неврахування правового висновку, потрібні подібні правовідносини. Тобто схожими мають бути і предмет спору, і підстави позову, і фактичні обставини. А в цій справі – на відміну від тих, на які посилався скаржник, – суди встановили відсутність договірних зобов’язань. У справі № 910/9072/17 договір був чинний, і суди це підтвердили. У справі ж № 910/3598/25 – картина протилежна.
Ще один цікавий момент – доктрина venire contra factum proprium, тобто заборони суперечливої поведінки. Скаржник намагався довести, що компанія знала про перекази й добровільно їх здійснювала, а отже, не може тепер вимагати гроші назад. Але позивач наполягав на іншому: кошти перераховувалися без відома керівництва – через доступ відповідача до банківських рахунків компанії. І ця версія не була спростована.
Була в касаційній скарзі й процесуальна складова. ФОП Рогівський стверджував, що апеляційний суд безпідставно відхилив нові докази – кредитний договір і платіжні інструкції щодо розрахунків із третіми особами. Мовляв, це був надмірний формалізм.
Верховний Суд із цим не погодився. Господарський процесуальний кодекс України чітко каже: нові докази на стадії апеляції приймаються лише якщо сторона доведе, що не могла подати їх раніше з поважних причин. Відповідач таких причин не навів. До того ж, самі по собі кредитні зобов’язання перед банком чи платежі на користь інших осіб жодним чином не доводять факту укладення договорів саме з позивачем.
Колегія суддів також нагадала важливу річ: Верховний Суд – це суд права, а не факту. Він не переоцінює докази і не встановлює нових обставин. Його завдання – перевірити, чи правильно суди попередніх інстанцій застосували норми матеріального та процесуального права.
18 серпня 2026 року Верховний Суд ухвалив постанову: рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишити без змін, а касаційну скаргу ФОП Рогівського – без задоволення.
Чесно кажучи, ця справа – хороша ілюстрація того, як працює механізм повернення безпідставно набутих коштів на практиці. Якщо компанія переказала гроші, а зустрічного виконання не отримала – і тим більше якщо договору взагалі не існувало, – стаття 1212 Цивільного кодексу України стає дієвим інструментом захисту.
І ще один практичний момент. Коли йдеться про господарські спори, сам факт наявності в платіжці призначення на кшталт «оплата за договором» ще ні про що не свідчить. Суди дивляться на всю сукупність доказів: чи є підписаний договір, чи є первинні документи, чи підтверджується реальність операції. Якщо жодного з цих елементів немає – повернення безпідставно набутих коштів стає цілком реальною перспективою для того, хто ці кошти отримав.
