Уявіть: випадково дізнаєтесь, що суд стягнув із вас понад 170 тисяч гривень. І сталося це не вчора – рішенню вже 13 років. Чи можливе поновлення строку на апеляційне оскарження після такого тривалого періоду? Саме з такою ситуацією зіткнулася ФОП Трохименко Вікторія Вікторівна, і її справа №5011-13/9207-2012 пройшла всі судові інстанції аж до Верховного Суду.
Суть історії: борг, про який «не знали»
У 2012 році Господарський суд міста Києва задовольнив позов ТОВ «Торгова компанія «Люммакс» і стягнув із ФОП Трохименко В.В. понад 171 тисячу гривень. Йшлося про борг за договором поставки, а також пеню, інфляційні втрати та 3% річних. Сума чимала, але суд ухвалив рішення, і воно набрало законної сили.
Минуло 13 років. Наприкінці березня 2026 року підприємиця раптово подала апеляційну скаргу через систему «Електронний суд». Її аргумент: вона взагалі не знала про існування судової справи, жодних повісток чи повідомлень не отримувала, а про рішення дізналася випадково – через обтяження майна, накладене виконавчою службою. Точну дату, коли саме це сталося, скаржниця не вказала.
Північний апеляційний господарський суд у відкритті провадження відмовив. Тоді ФОП Трохименко В.В. пішла до Верховного Суду, наполягаючи на тому, що суд апеляційної інстанції формально підійшов до справи і не дослідив матеріали належним чином.
Як узагалі працюють строки на оскарження
Тут важливий момент. Строк на апеляційне оскарження – це не просто формальність. Це проміжок часу, визначений законом, протягом якого ви маєте право подати скаргу на рішення суду першої інстанції. Пропустили – шукайте поважні причини, і суд оцінюватиме їх у кожному конкретному випадку.
На момент ухвалення рішення у 2012 році діяв Господарський процесуальний кодекс України в редакції, що передбачала 10 днів на оскарження. Сьогоднішній Господарський процесуальний кодекс України дає 20 днів. Але в обох випадках це не роки і навіть не місяці.
Ключове правило міститься у частині 2 статті 261 ГПК: якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного тексту рішення, суд відмовляє у відкритті провадження. Є виняток – коли особу не повідомили про розгляд справи або не залучили до участі в ній, а рішення стосується її прав та обов’язків. Але навіть цей виняток не звільняє від обов’язку довести поважність причин пропуску строку. Про це Верховний Суд нагадував неодноразово – зокрема, у постановах від 3 жовтня 2019 року у справі №909/117/17 та від 3 вересня 2025 року у справі №910/6180/20.
Крім того, стаття 119 ГПК передбачає, що суд поновлює пропущений строк лише тоді, коли визнає причини поважними. Жодного автоматизму тут немає.
Чи справді ФОП не знала про суд
Ось тут і криється головна інтрига. Верховний Суд дослідив матеріали справи і встановив цікаві деталі.
По-перше, ухвала про порушення провадження від 11 липня 2012 року була направлена на адресу ФОП Трохименко В.В. вже наступного дня – 12 липня 2012 року. На звороті цієї ухвали стоїть відповідний штамп із вихідним номером і датою.
По-друге, рішення суду від 1 серпня 2012 року також направили відповідачці – 7 серпня 2012 року. І знову на звороті останнього аркуша є штамп про відправлення.
По-третє, в матеріалах справи збереглися повідомлення про вручення поштових відправлень. Обидва – і ухвала, і рішення – були вручені 16 серпня 2012 року. В одному повідомленні зазначено «Трохименко», в іншому – «Трохименко О.А.».
Скаржниця наполягала: вона – Трохименко В.В., а не «Трохименко О.А.», отже, кореспонденцію отримала не вона. До того ж, на її думку, з повідомлень неможливо встановити, що саме було в конвертах.
Презумпція, яку не спростували
Колегія суддів Верховного Суду нагадала про важливий юридичний принцип – презумпцію добросовісного виконання працівниками пошти своїх обов’язків. Простіше кажучи: якщо в повідомленні про вручення стоїть прізвище адресата, вважається, що лист отримала саме та особа, якій він адресований. Цю презумпцію можна спростувати, але для цього потрібні докази.
Крім того, Правила надання послуг поштового зв’язку (у редакції, чинній на 2012 рік) дозволяли вручати рекомендовані листи не лише адресату, а й повнолітнім членам його сім’ї. Тож напис «Трохименко О.А.» цілком міг означати, що кореспонденцію отримав хтось із родичів підприємиці. А напис «Трохименко» – що лист вручили їй особисто.
І найголовніше – ФОП Трохименко В.В. не надала жодних доказів того, що вона не могла отримати ці листи. Не довела, що перебувала за кордоном, змінила адресу чи мала інші об’єктивні перешкоди для отримання пошти. Адреса, на яку все направляли, – та сама, яку вона сама ж вказувала і в апеляційній, і в касаційній скаргах. До речі, ця ж адреса значилася в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.
Чи рятує ЄДРСР
Ще один аргумент апеляційного суду: рішення було оприлюднене в Єдиному державному реєстрі судових рішень ще 8 серпня 2012 року. Мовляв, учасник справи міг би проявити розсудливість і хоча б поцікавитися.
Верховний Суд тут зробив цікаве уточнення. Посилаючись на практику Європейського суду з прав людини (зокрема, рішення у справі «ТОВ «УКРСПЕЦМЕТ-V» проти України» від 9 жовтня 2025 року), він зазначив: оприлюднення в ЄДРСР не може бути основним способом повідомлення особи про судове провадження. Якби суд першої інстанції взагалі не надсилав документи поштою – саме посилання на реєстр було б порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Але в цій справі ситуація інша. Суд таки надіслав і ухвалу, і рішення на правильну адресу. Тож ЄДРСР врахували лише як додатковий, другорядний аргумент – особливо з огляду на те, що з апеляцією звернулися через 13 років.
Чому 13 років – це занадто
Окрему увагу суд приділив принципу правової визначеності. Це один із фундаментів верховенства права, закріплений у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Суть його проста: остаточне судове рішення не можна переглядати лише тому, що комусь захотілося повторного слухання.
Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував: відхід від принципу остаточності рішення (res judicata) можливий лише за наявності особливих і непереборних обставин. Просте «я не знала» без жодних доказів – не тягне на таку обставину. Для прикладу, у рішенні «Устименко проти України» від 29 жовтня 2015 року ЄСПЛ чітко вказав, що жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного рішення лише з метою нового слухання.
До того ж рішення суду першої інстанції набрало законної сили ще у 2012 році. На його виконання видали судовий наказ і відкрили виконавче провадження. Протягом 13 років воно було остаточним і обов’язковим. І раптове бажання його оскаржити, за висновком Верховного Суду, більше схоже на намір уникнути відповідальності, аніж на сумлінну реалізацію права на справедливий суд.
Що вирішив Верховний Суд
14 липня 2026 року Верховний Суд постановив: касаційну скаргу ФОП Трохименко В.В. залишити без задоволення, а ухвалу Північного апеляційного господарського суду від 6 квітня 2026 року – без змін. Поновлення строку на апеляційне оскарження в цій ситуації визнали неможливим.
Суд першої інстанції свого часу зробив усе, що вимагав Господарський процесуальний кодекс України: направив ухвалу про відкриття провадження, повідомив про дату й місце розгляду, надіслав копію рішення рекомендованим листом. Адреса була правильною, відправлення – врученими. А те, що підприємиця 13 років не цікавилася долею власної поштової кореспонденції та судових справ – це вже її зона відповідальності.
Ця справа – хороша ілюстрація того, що процесуальні строки існують не для бюрократичної краси. Вони захищають стабільність правовідносин і не дозволяють безкінечно переглядати те, що давно стало остаточним. Тож якщо ви отримуєте листи від суду – краще відкривати конверти вчасно. Навіть коли здається, що всередині нічого важливого.
