Чи можна накласти арешт майна одразу на два десятки об’єктів нерухомості, не з’ясовуючи при цьому, скільки воно реально коштує? Це питання стало каменем спотикання в історії, яку у вересні 2026 року розбирав Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у справі №924/36/26.
Спершу невелика передісторія. Акціонерний банк “Укргазбанк” позичив гроші одній фірмі, а за позичальника поручилися дві фізичні особи. Коли борг так і не повернули, банк подав позов про стягнення понад 5,3 мільйона гривень. А щоб гарантувати виконання майбутнього рішення суду, паралельно попросив суд забезпечити позов, а саме накласти арешт на нерухомість поручителів.
Тут одразу варто пояснити, що таке забезпечення позову. Простими словами, це тимчасовий запобіжник: поки триває розгляд справи, майно відповідача “заморожується”, щоб він не встиг його продати, подарувати чи переоформити. Тобто суд підтримує наявний стан речей, поки не вирішить спір по суті. Саме так мету цього інституту описує Господарський процесуальний кодекс України.
Що вирішили у двох інстанціях
Господарський суд Хмельницької області заяву банку задовольнив частково і наклав арешт на значний перелік нерухомості, що належить поручителям, у межах суми позову, тобто тих самих 5 318 364,10 грн. За логікою суду, невжиття таких заходів могло б істотно ускладнити або взагалі унеможливити виконання рішення.
Один із поручителів оскаржив цю ухвалу. І ось тут почалося найцікавіше. Північно-західний апеляційний господарський суд скасував ухвалу першої інстанції частково, залишивши арешт лише на шести об’єктах, а решту зняв.
Чому так? Апеляція вирішила, що арешт усього майна поручителя очевидно неспівмірний із сумою боргу. У підкріплення своєї позиції суд узяв нові документи, які відповідач приніс уже на стадії апеляції, так звані висновки про вартість майна. З них випливало, що вартості лише шести об’єктів, понад 5,38 мільйона гривень, цілком вистачає, аби покрити борг.
Де апеляція припустилася помилки
Верховний Суд із таким підходом не погодився і скасував постанову апеляції, залишивши в силі ухвалу першої інстанції. І причин для цього було кілька, причому всі вони процесуальні.
Перша й головна вада: апеляційний суд прийняв нові докази, яких на момент ухвалення рішення судом першої інстанції просто не існувало. Висновки про вартість були датовані 1 травня 2026 року, тоді як ухвалу суд ухвалив ще 24 квітня. Тобто відповідач замовив оцінку вже після того, як програв у першій інстанції.
А за нормами Господарського процесуального кодексу України докази, які не подавалися до суду першої інстанції, апеляція може прийняти лише у виняткових випадках. Якщо сторона доведе, що не могла їх подати з причин, які від неї не залежали. Відсутність доказів на момент рішення, як неодноразово наголошував Верховний Суд, взагалі виключає можливість їх прийняття на стадії апеляції.
Друга вада стосується самої суті документів. Суд апеляції поклав в основу рішення не повноцінні звіти про оцінку майна, а лише висновки про його вартість. А це, згідно із Законом України “Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні”, зовсім різні речі. Висновок, мовляв, це лише результат, витяг із звіту, тоді як саме звіт містить методику, вихідні дані, обґрунтування підходу. Без нього суд не може перевірити, чи правильно взагалі проведена оцінка.
І третій, не менш промовистий момент: апеляційний суд навіть не перевірив, чи має право особа, яка склала ці висновки, займатися оціночною діяльністю. У матеріалах справи не було ані сертифіката суб’єкта оціночної діяльності, ані кваліфікаційного свідоцтва оцінювача, ані витягу з Державного реєстру оцінювачів. Тобто, кажучи по-простому, оцінку міг зробити хто завгодно, а суд цього навіть не запитав.
Про що це насправді
Кейс цікавий насамперед тим, як тонко переплітаються форма і зміст. На перший погляд, логіка поручителя зрозуміла людині: навіщо арештовувати двадцять п’ять об’єктів, якщо вистачить шести. Це й справді звучить справедливо.
Однак процесуальне право суворе. Якщо сторона хоче довести неспівмірність арешту, вона має робити це належними доказами і на належній стадії. Забігаючи наперед і підкидаючи апеляції документи, створені вже після програшу в першій інстанції, сторона порушує принцип правової визначеності.
Крім того, Верховний Суд нагадав відповідачу, що в нього залишається цілком робочий інструмент. Господарський процесуальний кодекс України передбачає окрему процедуру скасування заходів забезпечення позову. Суд може зняти арешт і за власною ініціативою, і за вмотивованим клопотанням учасника справи. Тобто поручитель не позбавлений шансу довести свою правоту, просто зробити це треба належним чином, подавши повноцінні звіти про оцінку з підтвердженням кваліфікації оцінювача.
І ось тут криється практичний урок для всіх, хто стикається з арештом майна. Забезпечення позову, це не вирок назавжди. Це тимчасовий стан, який можна змінити. Але для цього потрібні не емоції, а правильно оформлені документи, подані в потрібний момент судового процесу.
Касаційну скаргу банку суд задовольнив повністю, постанову апеляції в частині скасування ухвали першої інстанції скасував, а саму ухвалу Господарського суду Хмельницької області від 24.04.2026 залишив у силі.
