У ніч на 11 червня українські дрони одночасно вдарили по чотирьох автомобільних переправах. Ці мости з’єднують тимчасово окупований півострів із такою самою окупованою частиною Херсонщини. Новина викликала бурхливу реакцію в мережі, але мало хто одразу замислився над простим юридичним запитанням: чи дозволено під час війни руйнувати мости? І якщо так, то чому це не є воєнним злочином.
Давайте розберемося без зайвого пафосу і складної термінології. Поясню, як звичайному другові за горнятком чаю – просто про те, що каже право.
Почну з фактів. Одразу кілька джерел підтвердили, що удари прийшлися по стратегічних транспортних артеріях. Перший – міст на в’їзді до Армянська з боку Херсонської області. Очевидці казали про пошкодження конструкції, а ще зайнялися вантажівки, що стояли поряд. Другий – міст біля Яни Капу (колишній Красноперекопськ), теж з боку Армянська. Інформація про пожежі в тому районі підтвердила влучання. Ще дві цілі назвав так званий гауляйтер окупованого лівобережжя Володимир Сальдо. За його словами, дрони атакували мости через Північно-Кримський канал біля Преображенки та Мирного, а також переправу в напрямку Перекоп-Армянськ і міст у районі Ставок. Військові діяли скоординовано – атака тривала кілька годин, приблизно від опівночі й до ранку.
Крім цих мостів, вибухи чули в Севастополі – в районі Козачої, Комишевої та Стрілецької бухт. Саме там розташовані військові об’єкти окупантів, тож вибір цілей виглядає цілком логічним.
А тепер головне – чому нищення мостів є законним з точки зору міжнародного гуманітарного права. Більшість людей, далеких від військової юриспруденції, уявляють собі правило: «мостами їздять цивільні, отже, їх чіпати не можна». Насправді це зовсім не так.
Міжнародне гуманітарне право (Женевські конвенції та Додаткові протоколи до них) дозволяє атакувати воєнні об’єкти. Стаття 52 Додаткового протоколу I дає чітке визначення: це ті об’єкти, які через своє розташування, призначення або використання роблять ефективний внесок у воєнні дії і руйнування яких дає очевидну воєнну перевагу. Мости, якими везуть боєприпаси, техніку та пальне, стають саме такими об’єктами. Навіть якщо вдень цим самим мостом проїжджають цивільні машини, у момент, коли ним користуються для військового постачання, він перетворюється на законну ціль.
Ключове слово тут – «подвійне використання». Міст може бути і цивільним, і воєнним об’єктом водночас. Та коли окупаційна армія регулярно перекидає через нього зброю чи війська, він втрачає свій захищений статус. Звісно, за однієї умови: атака має бути пропорційною. Тобто випадкових жертв серед цивільного населення не повинно бути непропорційно багато порівняно з отриманою воєнною перевагою.
Сили оборони, схоже, дотримуються цього принципу. Удари завдавали вночі, коли рух цивільних мінімальний. До того ж усі ці мости розташовані глибоко в окупованих районах, де пересування місцевих мешканців і так обмежене окупаційною владою. Отже, ризик для випадкових людей звели до мінімуму. А воєнна перевага – очевидна: руйнуються логістичні ланцюжки, якими російське угруповання на півдні отримує підкріплення та ресурси.
Тут варто згадати і ширший контекст. Це не поодинока акція, а частина системної роботи. Нагадаю: протягом попередніх днів українські військові двічі атакували автомобільний міст через озеро Сиваш біля Чонгару. Це той самий міст, що сполучає тимчасово окуповану Херсонщину з Кримом. Лише після пошкоджень російські військові спробували навести понтонну переправу. А 10 червня, буквально напередодні, уразили і міст між Генічеськом та Арабатською стрілкою. Тобто українське командування послідовно вибиває транспортну інфраструктуру, яку окупант використовує для утримання захоплених територій.
Коли пояснюєш це на простих аналогіях, все стає зрозуміліше. Уявіть собі облогу середньовічного замку. Якщо захисники зможуть зруйнувати міст через рів, яким до ворога підвозять провіант та підкріплення, це не розцінюється як підступний удар по цивільній інфраструктурі. Це класичний спосіб примусити загарбника страждати від нестачі ресурсів. У випадку з Кримом працює та сама логіка. Мости для окупаційного угруповання – як артерії, що живлять його боєздатність. Перерізав артерію – знекровив війська.
Комусь може здатися дивним: ви ж зруйнували дорогу, якою колись користувалися українці, які мешкають на окупованих територіях. Але право розрізняє об’єкти за фактичним використанням, а не за потенційною ностальгією. Якщо міст слугує військовим цілям ворога, його статус як цивільного об’єкта тимчасово або остаточно припиняється. Щоправда, відповідальність за побічну шкоду для цивільних осіб і майна лежить на тій стороні, яка розпочала збройний конфлікт – тобто на країні-агресорці. Вона свідомо розміщує військову логістику серед цивільної інфраструктури і тим самим наражає місцеве населення на ризик.
Часто чую аргумент: «Але ж Крим – це територія України, навіщо ж нищити власні мости?». Відповідь насправді проста. Пошкодження тимчасові. Після деокупації інфраструктуру відновлять. Натомість збереження цих мостів зараз допомагає ворогу вбивати українських захисників і утримувати незаконну владу над українськими громадянами. Військова доцільність і гуманітарні зобов’язання тут не суперечать одне одному, а діють у зв’язці: чим швидше загарбник залишиться без логістики, тим швидше припиняться страждання людей, які опинилися в окупації.
До речі, процитую статтю 51(7) того самого Додаткового протоколу I: присутність або пересування цивільного населення не повинні використовуватися для захисту певних пунктів або районів від воєнних дій. Тобто коли російська армія ховає склади з боєприпасами біля житлових будинків чи пускає військову техніку мостами, де вдень їздять цивільні, вона сама порушує право, яким потім намагається прикритися. Звісно, українським силам заборонено атакувати наосліп, без оцінки ризиків. Але з огляду на нічний час і ретельну розвідку, про яку свідчать точкові удари, всі необхідні застереження, вочевидь, було дотримано.
Тому коли ми бачимо новини про атаки на мости у Криму та на Херсонщині, варто сприймати це не як хаотичне руйнування, а як виважений крок, що має під собою міцну правову основу. Кожен такий удар не просто виводить з ладу кілька прольотів – він ускладнює окупанту підвезення боєкомплекту до передової, змушує витрачати ресурси на понтонні переправи і зменшує шанси на швидке перегрупування.
Це схоже на те, як перекривають кисень пожежі. Чим менше кисню – тим слабше полум’я. Україна методично, крок за кроком, відрізає окупаційне угруповання від джерел живлення. І робить це, спираючись не на емоції, а на букви закону.
