Безпосередність дослідження доказів – це не просто гарна фраза з Кримінального процесуального кодексу України. Це фундамент, без якого судове рішення перетворюється на здогадку. Саме про це йдеться у постанові Верховного Суду від 24 серпня 2026 року у справі № 450/4166/18.
Колегія суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду розглянула касаційну скаргу прокурора на ухвалу Львівського апеляційного суду – і дійшла висновку, який змушує замислитися над тим, як працює (а точніше, не працює) принцип безпосередності в українських судах. Давайте розберемося, що сталося і чому це рішення важливе не лише для учасників цієї справи.
Що сталося: історія однієї трагедії
Події, про які йдеться, розгорнулися у червні 2018 року. Пізно ввечері – близько 23:00 – група осіб у масках і рукавицях, озброєна ножами та молотком, увірвалася до тимчасового поселення ромів поблизу перехрестя вулиць Трускавецької та Тролейбусної у Львові. Мета, за версією слідства, була зухвалою: зруйнувати табір і вигнати мешканців геть. І це не була спонтанна витівка – учасники заздалегідь підготували маски, рукавиці та зброю.
Нападники діяли жорстко й безжально. Руйнували намети – навіть ті, де могли перебувати діти та жінки, – били людей, незважаючи на крики та благання припинити. У результаті – один загиблий, ОСОБА_15, який намагався захистити свою родину. Йому завдали численних ножових поранень, зокрема проникаючих у грудну клітку та черевну порожнину з пошкодженням легені й тонкого кишківника. Смерть настала на місці від гострої внутрішньої кровотечі.
Інші мешканці табору теж постраждали. ОСОБА_17 отримав тяжке тілесне ушкодження – проникаюче поранення грудної клітки, небезпечне для життя в момент заподіяння. ОСОБА_18 та ОСОБА_19 – легкі тілесні ушкодження.
Вирок першої інстанції
Сихівський районний суд м. Львова 16 квітня 2025 року визнав трьох обвинувачених винними. ОСОБА_6 отримав 10 років 6 місяців позбавлення волі – за умисне вбивство з хуліганських мотивів, передбачене пунктом 7 частини 2 статті 115 Кримінального кодексу України, хуліганство із застосуванням заздалегідь заготовлених предметів (ч. 4 ст. 296 КК) та втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність (ч. 1 ст. 304 КК). ОСОБА_14 – 10 років за аналогічними статтями, плюс умисне тяжке тілесне ушкодження (ч. 1 ст. 121 КК). І ОСОБА_7 – також 10 років за вбивство та хуліганство.
Суд першої інстанції спирався на цілий масив доказів. По-перше, це показання потерпілих, які прямо впізнали нападників. По-друге, протокол обшуку гаража в кооперативі «Бігунок», де серед іншого знайшли ніж типу «метелик» зі слідами крові. По-третє, висновки судово-медичних експертиз, які підтвердили характер ушкоджень і можливість їх заподіяння саме таким ножем. Плюс протоколи слідчих експериментів, пред’явлення речей для впізнання та матеріали негласних слідчих розшукових дій – так званих НСРД.
І особливо важливий момент: генетична експертиза від 17 вересня 2018 року підтвердила, що кров на ножі типу «метелик» збігається з генетичними зразками загиблого ОСОБА_15. А свідки ОСОБА_20 та ОСОБА_21 під час слідчих експериментів вказали, що бачили цей ніж у ОСОБА_7 перед нападом і одразу після нього. Зокрема, один зі свідків чув, як ОСОБА_7 сказав після нападу: «От я різанув».
Що зробив апеляційний суд
І ось тут починається найцікавіше. Львівський апеляційний суд 5 листопада 2025 року кардинально змінив картину. Він закрив кримінальне провадження щодо ОСОБА_7 у частині обвинувачення за пунктами 7, 12 ч. 2 ст. 115 Кримінального кодексу України – тобто умисне вбивство. Аргументація: недостатньо доказів, а можливості отримати нові вичерпано.
Хуліганство перекваліфікували із ч. 4 на ч. 2 ст. 296 КК – прибрали кваліфікуючу ознаку застосування заздалегідь заготовлених предметів. Чому? Апеляція вирішила, що не доведено використання ОСОБА_7 ножа типу «метелик» під час нападу. Після цього його звільнили від кримінальної відповідальності через закінчення строків давності. І закрили провадження.
Прокурор, м’яко кажучи, не погодився. І подав касаційну скаргу до Верховного Суду.
Головна проблема: безпосередність дослідження доказів
Верховний Суд, вивчивши матеріали, вказав на ключову помилку апеляції. Апеляційний суд, відкидаючи висновки експертиз, протоколи слідчих експериментів і пред’явлення речей для впізнання як недостатні чи недопустимі, не дослідив ці докази безпосередньо.
Що це означає на практиці? Стаття 23 Кримінального процесуального кодексу України вимагає, щоб суд особисто знайомився з доказами – допитував свідків, оглядав документи, переглядав відеозаписи. Не можна просто прочитати вирок першої інстанції, похитати головою і сказати: «Ми з цим не згодні». Потрібно самому зануритися в матеріали.
Апеляційний суд частково задовольнив клопотання захисту про повторне дослідження доказів – але лише щодо протоколу обшуку, ухвали слідчого судді та протоколів затримання. Решту доказів, які він згодом відкинув як недостатні чи недопустимі, судді апеляції навіть не відкривали під час засідання. Просто взяли і сказали: цього недостатньо. Без перегляду, без аналізу, без порівняння з іншими матеріалами справи.
Для Верховного Суду це стало червоною лінією. Безпосередність дослідження доказів – це не примха законодавця і не бюрократична формальність. Це гарантія того, що суддя не просто транслює чиюсь думку, а формує власне переконання на основі побаченого й почутого. Коли апеляція робить висновки, протилежні рішенню першої інстанції, не дослідивши доказів, – це вже не правосуддя в тому сенсі, який закладався у Кримінальний процесуальний кодекс України. Це, скоріше, ворожіння на кавовій гущі, тільки в мантії.
Інші помилки апеляції, на які вказав Верховний Суд
Колегія суддів також звернула увагу на низку додаткових проблем в ухвалі апеляційного суду. І ці проблеми – не дрібниці.
Перше. Суд визнав протоколи слідчих експериментів недопустимими лише тому, що їх проводили вдень, а злочин стався вночі. Але ж Верховний Суд раніше неодноразово пояснював: сама по собі різниця в часі доби не робить слідчий експеримент автоматично недійсним. Треба дивитися, що саме перевірялося і чи вплинула ця відмінність на результат. Апеляція цього не зробила – просто формально відкинула докази.
Друге. Апеляція відкинула протоколи НСРД, назвавши зафіксовані розмови «припущеннями». Але ж у цих записах – конкретні висловлювання обвинувачених щодо обставин нападу, зроблені в ізоляторі тимчасового тримання після затримання. Вони обговорювали ніж «метелик», причетність ОСОБА_7 до подій. Чи є там припущення, чи факти – це питання оцінки в сукупності з іншими доказами, а не привід для ігнорування всього документа без належного аналізу.
І третє. Суд визнав неможливим ідентифікувати ніж типу «метелик» через те, що в різних процесуальних документах його описували по-різному: «ніж метелик», «складний ніж», «розкладний ніж». Але недоліки опису не означають, що самого ножа не існувало чи що його не вилучали під час обшуку. І тим більше це не скасовує того факту, що на цьому ножі знайшли кров загиблого.
Чому це важливо для всіх нас
Кримінальне провадження у цій справі триває з 2018 року. Люди, які втратили близьку людину, чекають на справедливість уже понад вісім років. І коли апеляційний суд закриває справу щодо одного з обвинувачених без належного дослідження доказів – це не просто юридична помилка. Це удар по довірі до всієї системи правосуддя.
Верховний Суд ухвалив скасувати рішення апеляції та призначити новий розгляд у Львівському апеляційному суді. Також обрав запобіжні заходи двом обвинуваченим – тримання під вартою на 60 днів, тобто до 22 жовтня 2026 року включно. Врахували тяжкість обвинувачення та ризик переховування.
Тепер апеляційний суд має переглянути справу заново, цього разу – з дотриманням усіх процесуальних вимог. З повторним дослідженням доказів, з належною оцінкою кожного з них і всієї сукупності загалом. І, як наголосила колегія суддів Касаційного кримінального суду, зробити це в розумний строк. Бо справедливість, яка запізнюється, – це вже не зовсім справедливість. А вісім років очікування для потерпілих – це більше ніж достатньо.
