Міністр закордонних справ Словаччини Юрай Бланар натякнув, що за окупацією Чехословаччини 1968 року стояли українці. За його версією, перший полк СРСР, який прибув до Словаччини, був українським. А ще міністр додав, що «Брежнєв був українцем».
Заява прозвучала публічно й одразу перетворила розмову про історичну пам’ять на політичний скандал. Бо за кожною такою тезою стоїть питання, хто насправді ухвалював рішення і хто їх виконував. Це не дрібниця для красного слівця. Це питання відповідальності.
Що саме сказав глава словацького МЗС
Йдеться про дві тези, які Бланар озвучив публічно. Перша: перший радянський полк, що зайшов до Словаччини, був українським. Друга: Леонід Брежнєв нібито був українцем.
Обидві звучать як історичний факт. Насправді ж це інтерпретація, і досить вільна.
Реакція не забарилася. Міхал Шимечка з опозиційної «Прогресивної Словаччини» відповів коротко: «Ви ж не серйозно». Далі він нагадав просту річ: СРСР був тюрмою народів, у тому числі й українського. А рішення про вторгнення до Чехословаччини ухвалило Політбюро, яке засідало в Москві.
Політбюро в Москві: де тут «український слід»
Тут важливий момент, який часто випадає з розмови. У серпні 1968 року до Чехословаччини ввели війська п’яти країн Варшавського договору. Керував операцією Генеральний штаб Збройних сил СРСР. Накази віддавали в Москві, а не в Києві, Львові чи Харкові.
Радянська армія була спільною для всього Союзу. У ній служили призовники з усіх республік. Командирів призначали згори. І офіційно всі вони складали присягу не Україні, Грузії чи Казахстану, а СРСР.
Частини, які заходили з території України, справді існували. Прикарпатський військовий округ зі штабом у Львові був одним із тих, звідки рушили війська. Але «українськими» їх можна назвати хіба що за місцем дислокації. За підпорядкуванням, прапором і метою вони були радянськими.
Ким насправді був Брежнєв
Леонід Брежнєв народився 1906 року в Кам’янському, на території сучасної України. Це факт. Але народитися на певній землі й належати до певного народу – не одне й те саме.
За національністю Брежнєв був росіянином. У радянських анкетах він так і писав. І керував він не Україною, а всім Радянським Союзом.
Коли посадовець робить із місця народження політичний аргумент, це виглядає дивно. За такою логікою за голодомор в Україні відповідали б усі, хто народився в тодішній Російській імперії. Абсурд, правда?
17 листопада: свято, робочий день і комісія з Росією
Окремо Бланар відповів на питання про переговори щодо комісії між Словаччиною та Росією. Засідання уряду відбулося 17 листопада.
«Ми проводили засідання у робочий день, який є державним святом, яке ми вшанували, як належить. Це свято, яке для нас важливе», – сказав він. Міністр наполягає, що жодної символіки в цій даті немає.
Але 17 листопада у Словаччині та Чехії – не просто рядок у календарі. Це День боротьби за свободу і демократію. Він пов’язаний і з подіями 1939 року, коли нацисти розправилися зі студентами, і з 1989 роком, коли країна скинула комуністичну владу.
Тобто дата, м’яко кажучи, промовиста. Уряд міг обрати будь-який інший день для розмови про співпрацю з Москвою. Обрали саме цей.
Чому ця суперечка важливіша, ніж здається
Заяви про «українську окупацію Чехословаччини» звучать не у вакуумі. Вони з’являються на тлі постійних спроб перекласти відповідальність СРСР на його окремі республіки.
Логіка тут проста до неподобства: якщо всі були винні, то ніхто не винний. Якщо «українці окупували», то й Москва ніби ні до чого. А це вже не про історію, а про сучасну політику.
Україна в 1968 році була частиною СРСР. Не суб’єктом, а територією без права голосу. Рішення про вторгнення ухвалювали люди, які сиділи в московських кабінетах. І серед них були представники різних народів, але всі вони діяли від імені однієї держави.
Хто насправді відповідав за танки на Вацлавській площі
Празька весна почалася зі спроб зробити соціалізм «з людським обличчям». Олександр Дубчек і його команда хотіли більше свободи, менше цензури, реальну федерацію. Москва побачила в цьому загрозу для всього блоку.
Окупація Чехословаччини 1968 року була операцією Москви. Політичне рішення, військовий наказ, дипломатичне прикриття – усе це народилося в столиці СРСР.
Війська зайшли в ніч на 21 серпня. Приблизно півмільйона людей, сотні одиниць техніки, окупація, яка тривала до 1991 року. До речі, сама Москва зрештою визнала це помилкою. У грудні 1989 року радянський уряд офіційно заявив, що введення військ було неправильним кроком.
Питати за це з українців – те саме, що вимагати від пасажира відповідальності за маршрут автобуса. Він у салоні, але керма не тримає.
І ще одна деталь. Того ж 1968 року в Києві, Львові та інших містах людей саджали за протести проти вторгнення. Українці були серед тих, кого СРСР карав за співчуття Чехословаччині. Про це Бланар чомусь не згадав.
Точність замість риторики
Право любить точність. Якщо є рішення, є виконавець, є підпис під документом. Перекладання колективної відповідальності на цілий народ – це не правова позиція, а риторичний прийом.
Словаччина має повне право обговорювати свою історію і свої політичні кроки. Питання лише в тому, чи варто робити це за рахунок перекручування фактів.
Бо історія окупації Чехословаччини добре задокументована. Там є дати, накази, підписи й архівні документи. І коли хтось пропонує читати їх інакше, варто просто відкрити оригінали.
А 17 листопада в Братиславі – це день, коли словаки вийшли на площі проти тоталітарної влади. Тієї самої влади, яку до них у 1968-му привезли на танках.