Повернення українців з-за кордону – це не лише питання патріотизму. Держава має створити реальні економічні та безпекові умови, інакше жодні заклики не спрацюють. Самих лише закликів недостатньо, щоб конкурувати з пільгами та можливостями, які українці вже отримали в інших державах.
Економіст Андрій Длігач прокоментував нещодавню заяву президента Володимира Зеленського, який підкреслив роль батьків і виховання в тому, чи повернуться люди додому. І справді, виховання – річ важлива. Але чи достатньо його, щоб подолати цілком матеріальну прірву між життям за кордономкордо і вдома? Длігач вважає, що ні. У сучасному світі люди обирають перспективи, тому держава повинна запропонувати дієві стимули – не заклики, а конкретні можливості.
Виховання на 99-му місці, а на першому – робочі місця та безпека
Головне, на що звернув увагу доктор економічних наук, – це пріоритети. «І десь на 99-му місці йде виховання», – сказав він. Звісно, це не означає, що цінності зовсім не важливі. Але уявіть собі: ви живете в Німеччині, маєте стабільну роботу, ваші діти ходять до школи і вже вивчили мову, а місцева влада допомагає з орендою житла. Що вас змусить повернутися? Любов до Батьківщини – це добре, та коли з іншого боку терезів стоїть впевненість у завтрашньому дні, одного теплого почуття може виявитися замало.
Саме тому, на думку Длігача, рішення про повернення залежатиме насамперед від кількості робочих місць, економічної стабільності, безпекової ситуації та якості державних інституцій. Тільки коли ці умови будуть хоча б співставні з тими, що пропонують інші країни, розмова про виховання перестане бути простою спробою перекласти відповідальність на сім’ї.
Чим заманюють українців за кордоном
Країни Європейського Союзу надали тимчасовий захист мільйонам українців. Це не просто гуманітарний жест – це цілий пакет можливостей. Безкоштовне житло або компенсація частини оренди, доступ до медицини, мовні курси, програми інтеграції на ринок праці, швидке працевлаштування. У багатьох випадках заробітна плата навіть на некваліфікованій роботі дозволяє не лише покривати базові витрати, а й робити заощадження.
Людина, яка відчула такий рівень підтримки, не поїде додому лише тому, що її батьки добре виховали. Вона поїде тоді, коли там, удома, з’явиться щось краще або хоча б рівноцінне. А поки що сумна реальність така: український ринок праці не може конкурувати з європейськими зарплатами, а безпекові ризики залишаються надзвичайно високими.
Що має зробити Україна
Перше і найочевидніше – це створення якісних робочих місць. І не лише у великих містах. Багато переселенців і тих, хто за кордоном, походять із регіонів, які постраждали від війни або економічного занепаду. Якщо там не буде роботи, вони залишаться там, де вона є. Потрібні програми підтримки малого й середнього бізнесу, податкові стимули для компаній, які інвестують у відбудову, спрощені процедури для стартапів. Люди мають бачити перспективу.
Друге – безпека. Ідеться не лише про фізичну безпеку, хоча вона, звісно, над усе. Поки тривають повітряні тривоги, обстріли та ризик повторного вторгнення, жодна економічна пропозиція не спрацює на повну силу. Але безпека – це ще й впевненість у тому, що завтра ви не втратите житло через юридичну неврегульованість, що бізнес не задушать перевірки, а ваші права захищатиме справедливий суд. Інституційна довіра – це той фундамент, на якому будується бажання повертатися.
Третє – стратегічний підхід. Андрій Длігач наголошує, що хоче бачити системну роботу, а не сподівання на те, що когось добре виховали. Коли люди не приїжджають, не можна звинувачувати родичів. Це сигнал державі, що вона щось робить не так. Потрібна цілісна стратегія повернення: від інформаційних кампаній про реальні можливості до спеціальних програм реінтеграції – наприклад, допомога з пошуком житла, визнання кваліфікацій, отриманих за кордоном, навчання для перекваліфікації.
Так, деякі люди повернуться незалежно від обставин – через родинні зв’язки, любов до рідного краю, відчуття обов’язку. Але розраховувати лише на цю категорію – означає втратити більшість. Усе, що потрібно зробити, – це створити середовище, у якому хочеться жити. І тоді питання про те, чи повертатися, відпаде саме собою. Саме тому потрібна не агітація, а цілеспрямована робота. Інакше будь-які розмови про виховання залишаться лише словами, які не змінять реального становища людей за кордоном.
