Уповноважений із прав людини Дмитро Лубінець проаналізував, як поводяться ТЦК у різних куточках країни – і картина вийшла строкатою. Поки одні області збирають скарги ледь не щотижня, інші стали тихим прикладом того, як мобілізація може йти без скандалів. Давайте розберемо, де ситуація найгірша, а де – справді є чого повчитися.
Перше, що впадає в око: Закарпаття. Лубінець прямо каже – це зараз найкритичніший регіон. І причина тут не тільки в окремих інцидентах, а в системній дивовижі. В області, виявляється, не можуть призначити повноцінного керівника обласного ТЦК. Замість цього – постійна гра з «виконувачем обовʼязків». Юридичний трюк простий: людину призначають на 30 днів, потім знову її ж – і так по колу. Формально це не порушує закон, але фактично створює прогалину, де ніхто не несе повної відповідальності за тривалий період.
«Така юридична прогалина, – пояснює омбудсмен, – я не розумію, як це допускається». І справді, коли керівник постійно “тимчасовий”, важко говорити про стратегію чи послідовний контроль за діями працівників. Саме із Закарпаття, за словами Лубінця, надходить найбільше звернень щодо незаконних дій військкоматівців. Простіше кажучи, люди скаржаться частіше, ніж будь-де.
Але Закарпаття – не єдиний біль. Одеська та Дніпропетровська області теж фігурують у списку проблемних. Тут мова не про кадрові хитрощі, а про конкретні порушення, які фіксують постійно. Окремим рядком стоїть Львівщина: там трапляються випадки, які Лубінець називає «кричущими». Що саме сталося – деталей він не розкриває, але тон дає зрозуміти: це не дрібниці.
До речі, є ще один трагічний показник, який не можна оминути. Наразі зафіксовано чотири вбивства, що сталися безпосередньо в приміщеннях ТЦК та СП. Йдеться про Київську та Дніпропетровську області. Такі випадки – не просто статистика. Вони формують у людей глибоку недовіру і страх, які потім складно подолати навіть коректною роботою.
Тут важливий момент: самі по собі цифри скарг чи інцидентів не завжди показують реальну картину. У великих регіонах і звернень може бути більше просто через більшу кількість населення. Однак Лубінець оцінює ситуацію комплексно, враховуючи і суспільний розголос, і спроби протидії з боку громадян.
А тепер хороші новини. Виявляється, в Україні є області, де ТЦК працюють так, що про них майже не чути в негативному контексті. Мова про Кіровоградщину та Хмельниччину. І це не випадковість. За словами омбудсмена, ці два регіони – приклад позитивної практики, де вдалося налагодити мобілізаційні процеси без порушення прав людини.
Чому так вийшло? Лубінець наводить простий критерій: якщо порівняти кількість мешканців із кількістю мобілізованих, то Кіровоградщина разом із Кропивницьким виходять на перше місце. Іншими словами, тут не просто виконують план – тут роблять це так, що люди не біжать писати скарги. Немає суспільних розголосів, немає акцій спротиву, натомість є більша довіра до працівників ТЦК. І це, погодьтеся, дорогого варте в нинішніх умовах.
Логічне питання, яке ставить омбудсмен: чому б керівникам обласного рівня не показувати свої успішні моделі колегам з інших регіонів? Якщо є статистика, яка підтверджує, що мобілізація може проходити без принижень, силового тиску та юридичних фокусів, то чому не поширити цей досвід?
Справді, позитивні приклади часто залишаються в тіні гучних скандалів. А даремно. Коли в області роками немає сплеску скарг, це означає, що вибудувана система взаємодії з людьми. Хтось, мабуть, пояснює права та обов’язки, хтось не зловживає службовим становищем, десь налагоджена комунікація з громадами.
Лубінець підштовхує до думки, що найкращі практики варто переймати. Якщо на Кіровоградщині мобілізаційні заходи відбуваються без суспільної напруги, значить, їхні методи не є секретом. Можливо, там простіше ставляться до людей, прислухаються до звернень або уникають принизливих процедур – це те, що могло б спрацювати і в Закарпатті, і на Одещині.
Цікаво, що про Хмельниччину Лубінець згадує окремо, але не деталізує так, як про Кіровоградську область. Проте сам факт, що регіон потрапив у «позитивний список», свідчить: там теж змогли знайти баланс між потребами армії та правами громадян.
На контрасті з цими двома областями особливо помітною стає безпорадність ситуації на Закарпатті, де схема з тимчасовим керівництвом дозволяє уникати відповідальності. Коли немає постійного начальника ТЦК, то й запитати за системні помилки ні з кого. А люди тим часом продовжують скаржитись.
До речі, сам Лубінець не просто констатує факти – він, як омбудсмен, відкриває провадження і скеровує реагування. І той факт, що з одного регіону таких реагувань найбільше, а з інших – майже нуль, є промовистим показником.
І ще одне спостереження: там, де ТЦК не порушують прав, автоматично зростає довіра. Люди менше чинять опір, не ховаються, не провокують конфлікти. Мобілізаційні процеси йдуть рівніше, без тих диких історій, які ми звикли бачити в новинах. Виходить, що дотримання закону не заважає обороноздатності, а навпаки – підсилює її.
Ситуація, звісно, неоднорідна. Поруч із «найгіршими» є «найкращі», і це означає, що справа не в якихось непереборних обставинах, а в підходах до роботи. Може, Закарпаттю варто нарешті визначитися з постійним керівником. А іншим областям – придивитися до досвіду Кропивницького і Хмельницького, де, за словами Лубінця, навіть статистика посміхається тим, хто обирає людяність.
