Коли людину одночасно засуджують за державну зраду та колабораційну діяльність – чи не означає це, що її двічі покарали за одне й те саме? Саме це питання стало ключовим у справі, яку Верховний Суд розглянув 7 квітня 2026 року. Рішення вийшло резонансним – і точно вплине на те, як українські суди розглядатимуть подібні справи далі.
Історія почалася в окупованому Ізюмі навесні 2022 року. Місцева жителька, колишня працівниця правоохоронних органів, приблизно у квітні погодилася обійняти посаду слідчого в так званій «Народной милиции». Пізніше цей орган перейменували, але суть залишилася та сама – вона проводила слідчі дії до вересня 2022 року, поки територію не звільнили.
Ленінський районний суд Харкова визнав це державною зрадою (частина 2 статті 111 Кримінального кодексу України) і колабораційною діяльністю (частина 7 статті 111-1 КК). Жінка отримала 15 років позбавлення волі з конфіскацією майна. Апеляція залишила вирок без змін. А далі справа пішла до касації – і тут почалося найцікавіше.
Що не так із двома статтями одночасно
Сторона захисту наполягала: засуджену двічі притягнули до відповідальності за одне й те саме діяння. Логіка проста – якщо всі її дії повністю охоплюються статтею про колаборацію (111-1 КК), то навіщо ще й державна зрада (стаття 111 КК)?
Верховний Суд із цим частково погодився. Він нагадав про власну практику: діяння, які повністю охоплюються складом злочину за статтею 111-1, не потребують додаткової кваліфікації за статтею 111. А в оскаржених рішеннях навіть не пояснено, які саме дії жінки вийшли за межі колаборації та «потягнули» на державну зраду.
Уявіть собі: за одне порушення правил дорожнього руху виписують два штрафи за різними статтями. Абсурдно, правда ж? У кримінальному праві цей принцип називається забороною подвійного інкримінування. Схоже, суди першої та апеляційної інстанцій про нього забули.
Добровільність: головна інтрига
Але ключова проблема цієї справи навіть не в кваліфікації. Значно глибше питання добровільності.
Раніше Верховний Суд неодноразово наголошував: відповідальність за колабораційну діяльність настає лише тоді, коли особа діяла добровільно. Тобто з власної волі, без фізичного чи психологічного примусу. Якщо ж людину змусили – складу злочину немає. Це аксіома, а не спірне питання.
І от тут починаються проблеми. Засуджена послідовно стверджувала: її примусили. Свідки розповідали в суді, що її «забрали», вона повернулася через три-чотири дні, повідомила про утримування в підвалі, вивезення в ліс і стрілянину біля голови. На тілі бачили синці, ушкодження, порваний одяг. Лікар підтвердила тілесні ушкодження і вкрай пригнічений психологічний стан.
І ось що показово: ці свідки – зі сторони обвинувачення. Вони не зацікавлені допомагати захисту. І суди їм повірили – але лише в тій частині, яка підтверджувала вину.
Кому доводити, що примусу не було
Касаційна інстанція нагадала принципову річ: коли особа небезпідставно заявляє про погане поводження, держава зобов’язана провести ефективне розслідування. І не можна перекладати тягар доведення на обвинуваченого – це завдання сторони обвинувачення.
У цій справі сталося саме те, чого робити не можна. Суди сказали приблизно так: «Свідки не довели, що рішення про співпрацю було прийнято під примусом». Іншими словами, захист мав довести відсутність добровільності. Хоча за законом усе навпаки: обвинувачення має довести добровільність поза розумним сумнівом.
Крім того, суди відмовили в допиті свідків, які могли б розповісти про перебування засудженої «на підвалі». Відмовили в психологічній експертизі. Відмовили в судово-медичній експертизі – попри свідчення про тілесні ушкодження.
Чому експертизи – це не забаганка захисту
Тут варто пояснити окремо. Верховний Суд послався на Стамбульський протокол – міжнародно визнаний стандарт розслідування фактів катувань. Згідно з ним, психологічна експертиза відіграє центральну роль. Вона здатна підтвердити механізм впливу на волю людини навіть тоді, коли фізичних слідів уже немає.
Відмова в такій експертизі без належного обґрунтування – це пряме порушення права на захист. Особливо коли у справі є численні свідчення про ймовірне погане поводження.
До речі, суд першої інстанції пояснив відмову в судово-медичній експертизі тим, що оцінка доказів «проводиться в нарадчій кімнаті». Але це ніяк не пояснює, чому не можна було отримати саму експертизу – результати якої якраз і стали б предметом оцінки в тій самій нарадчій кімнаті. Виглядає як замкнене коло.
Що сказав Європейський суд
Окремої уваги заслуговує звернення до практики Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ). Верховний Суд послався на резонансну справу «Україна і Нідерланди проти Росії», де ЄСПЛ встановив: на окупованих територіях України існувала скоординована практика катувань з боку окупаційних сил.
Також Суд нагадав про статтю 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод – заборону катувань. Держава зобов’язана розслідувати заяви про погане поводження, навіть якщо воно вчинене не її агентами, а представниками окупаційних сил.
У цьому контексті заяви засудженої про примус не виглядають надуманими. А суди, відкидаючи їх, мали б щонайменше проаналізувати обстановку, в якій опинилася людина. Натомість їй дорікнули, що вона «не подала письмової заяви» про погане поводження. Але до кого вона мала звертатися в окупації? І чи безпечно це було? Відповідей у вироку немає.
Що далі
У результаті Верховний Суд скасував ухвалу апеляційного суду і направив справу на новий розгляд. Жінка залишається під вартою ще на 60 днів.
Апеляційному суду тепер доведеться провести повноцінний аналіз із дотриманням усіх вимог Кримінального процесуального кодексу України. Потрібно буде:
– оцінити, чи були дії засудженої добровільними;
– з’ясувати, які конкретні дії виходять за межі статті 111-1 КК і потребують кваліфікації як державна зрада;
– проаналізувати, чи провело обвинувачення ефективне розслідування заяви про погане поводження.
Ця постанова цікава не лише для учасників конкретної справи. Вона задає стандарт для всіх подібних проваджень. Тепер суди не зможуть просто відмахнутися від заяв про примус – вони зобов’язані перевіряти, чи провела сторона обвинувачення належне розслідування таких заяв. Якщо ні – це порушення права на захист, і вирок не встоїть.
Крім того, Верховний Суд чітко нагадав: одна справа – колаборація, інша – державна зрада. Змішувати їх без належного обґрунтування не можна. Якщо всі дії особи охоплюються статтею 111-1 Кримінального кодексу України, то додаткова кваліфікація за статтею 111 є зайвою.
Тепер слово за апеляційним судом. Від його рішення залежить не лише доля конкретної людини, а й те, наскільки ретельно українські суди підходитимуть до оцінки добровільності в умовах окупації. А це, чесно кажучи, одне з найскладніших питань воєнного правосуддя.
