Дизельна угода знову опинилася в епіцентрі скандалу. 15 жовтня Сергій Лавров, очільник МЗС Росії, виступив на саміті Наради щодо взаємодії та заходів довіри в Азії. Під час розмови з журналістами він звинуватив Київ у зриві так званої “дизельної угоди”. Про це пише російська пропаганда.
Ключове слово “дизельна угода” тут не випадкове. Це ініціатива, яку нібито запропонували США. Вона стосується взаємних домовленостей у сфері енергетики. За словами пана Лаврова, російська сторона нібито підтримала цей формат. А от Київ категорично відкинув його. Ось так Москва намагається перекласти відповідальність на Україну.
Давайте розберемося, що насправді криється за цими заявами. По-перше, жодної офіційної “дизельної угоди” не існує. Це радше медійний конструкт, який Кремль використовує для тиску. По-друге, Україна справді неодноразово наголошувала: будь-які домовленості з Росією в енергетичній сфері не мають сенсу, поки триває агресія. І це логічно.
Лавров також звинуватив Україну в продовженні ударів по російських НПЗ. Мовляв, Київ не хоче миру, а лише загострює ситуацію. Але тут важливий момент. Удари по нафтопереробних заводах – це не примха, а складова оборонної стратегії. Росія використовує ці об’єкти для забезпечення своєї армії пальним. Тож знищення такої інфраструктури послаблює агресора.
До речі, пан Зеленський, здається, вже неодноразово публічно заявляв: “Досить чіплятися до мене з цією угодою щодо дизеля. Дайте натомість ракети Patriot. Мені потрібно й далі завдавати ударів по енергетичному сектору Росії, зокрема по нафтопереробних заводах”. Цю цитату наводить сам Лавров. І в ній – уся суть позиції України.
Тепер про юридичний бік. Міжнародне право гарантує право на самооборону, закріплене в статті 51 Статуту ООН. Україна зазнала збройного нападу, тому має повне право завдавати ударів по військових та енергетичних об’єктах на території агресора. Це не порушення, а реалізація невід’ємного права. Росія ж намагається представити це як свавілля, але юридично її аргументи не витримують критики.
Що стосується “дизельної угоди”, то будь-які домовленості між сторонами конфлікту вимагають доброї волі та взаємної довіри. Але довіри до Кремля немає і бути не може. Москва неодноразово порушувала взяті на себе зобов’язання. Згадати хоча б Будапештський меморандум, Мінські домовленості. Тож вимога Києва надати гарантії безпеки, а не чергові папірці, цілком виправдана.
Лавров на саміті в Азії намагався створити образ Росії як конструктивного гравця. Нібито вона готова до перемовин, а Україна – ні. Але це лише дипломатична гра. Насправді жодних реальних кроків до миру Москва не робить. Навпаки, продовжує обстріли українських міст, руйнує інфраструктуру, вбиває людей. Тому слова про “зрив угоди” звучать цинічно.
Кожен такий виступ – це спроба посіяти сумніви серед західних партнерів. Мовляв, Україна не хоче домовлятися, тому допомагати їй не варто. Але факти говорять інше. Україна відкрита до перемовин, але виключно на своїх умовах. І це не примха, а необхідність. Бо йдеться про виживання країни та її народу.
Юридично кажучи, будь-яка угода, нав’язана під тиском, не має сили. Це закріплено у Віденській конвенції про право міжнародних договорів 1969 року. Якщо одна сторона застосовує силу або погрожує нею, договір може бути визнаний недійсним. Саме тому Київ відкидає будь-які формати, де Росія виступає диктатором умов.
А тепер уявіть собі таку ситуацію. Сусід спалив ваш сарай, а потім пропонує підписати папір про недоторканність решти майна. Ви б погодилися? Навряд чи. Спочатку хай відшкодує збитки й припинить агресію. Приблизно так само діє Україна на міжнародній арені.
Москва ж наполегливо просуває ідею “дизельної угоди”, бо це дозволило б їй зберегти контроль над енергетичними ринками. Але Київ уже не той, що був у 2014-му. Тепер є досвід, є зброя, є підтримка партнерів. Тож подібні ініціативи приречені.
До слова, сам формат “Наради щодо взаємодії та заходів довіри в Азії” – це майданчик для обговорення безпекових питань. І використовувати його для чергових звинувачень – не найкращий тон. Але Кремль не звик грати за правилами.
Що ж до української позиції, то вона чітка: спочатку припинення вогню, виведення військ, повернення територій. І лише потім – розмови про енергетику, дизель чи щось інше. Такий підхід відповідає здоровому глузду й міжнародному праву.
Заяви Лаврова – це черговий інформаційний вкид. Вони розраховані на внутрішню аудиторію та на спробу розхитати єдність Заходу. Але факти залишаються фактами: Україна бореться за свою незалежність, а Росія – за збереження імперських амбіцій. І жодна “дизельна угода” цього не змінить.
