Добровільна здача зброї здається простим способом уникнути покарання – віддав пістолет поліції й вільний. Але судова практика малює зовсім іншу картину. Верховний Суд у справі № 756/15397/19 розставив важливі акценти: написати заяву про згоду на обшук і видати зброю під тиском обставин – це не те саме, що добровільна здача. Межа між звільненням від відповідальності та реальним строком іноді тонша, ніж здається.
Що обіцяє Кримінальний кодекс
Стаття 263 Кримінального кодексу України карає за придбання, носіння, зберігання, передачу чи збут вогнепальної зброї та бойових припасів без передбаченого законом дозволу. Покарання – від трьох до семи років позбавлення волі.
Проте частина третя цієї ж статті дає шанс: особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо добровільно здала зброю, бойові припаси або вибухові пристрої органам влади. Звучить як справедливий компроміс – держава заохочує громадян самим прийти й позбутися небезпечних предметів.
Але слово «добровільно» тут ключове. І суди тлумачать його зовсім не так, як може здатися на перший погляд.
Що сталося у справі № 756/15397/19
Історія почалася з того, що чоловік зберігав удома пістолет «Beretta» та понад п’ятдесят патронів різного калібру. Жодного дозволу на цю зброю в нього не було. Крім того – але це вже інший епізод – в автомобілі, яким він користувався, правоохоронці знайшли наркотичні засоби та психотропні речовини у великих і особливо великих розмірах.
28 вересня 2019 року поліцейські прийшли до нього додому. Чоловік власноруч написав заяву: мовляв, надаю добровільну згоду на огляд квартири. Під час цього огляду й виявили пістолет, револьвер та набої.
Оболонський районний суд м. Києва визнав чоловіка винним одразу за трьома статтями: ч. 1 ст. 263 КК України – незаконне поводження зі зброєю, а також ч. 2 та ч. 3 ст. 307 КК України – незаконне придбання та зберігання наркотиків і психотропів з метою збуту. Остаточне покарання – 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна. Апеляційний суд залишив вирок без змін. Тоді засуджений та його захисник подали касаційні скарги.
Чому «добровільна згода» – це не добровільна здача зброї
Головний аргумент сторони захисту звучав так: чоловік добровільно передав зброю поліцейським, отже підпадає під дію ч. 3 ст. 263 Кримінального кодексу України й повинен бути звільнений від відповідальності за збройним епізодом.
Верховний Суд із цим категорично не погодився. І ось чому.
Добровільна здача зброї – це коли людина має реальну можливість і надалі безперешкодно зберігати ці предмети, усвідомлює це, але все одно за власним бажанням несе їх до органу влади. Мотиви можуть бути будь-якими – від страху перед відповідальністю до раптового нападу законослухняності. Принципово інше: рішення має бути справді самостійним.
У цій же справі ситуація була протилежною. Чоловік усвідомив: зброю неминуче знайдуть під час обшуку. Даючи згоду на огляд квартири, він фактично визнав безвихідь – предмети злочину все одно були б виявлені. А це, погодьтеся, вже не добровільність.
Суд підкреслив: письмова заява про згоду на огляд житла – це підстава для проникнення до помешкання, а не акт добровільної видачі зброї в розумінні Кримінального кодексу України.
Коли добровільна здача зброї справді працює
Уявімо іншу ситуацію. Людина знайшла старий пістолет у речах покійного діда. Жодних підозр, обшуків або оперативних заходів щодо неї немає. Вона просто бере цей пістолет, іде до найближчого відділку поліції й каже: «Ось, знайшов, хочу здати». Це класичний приклад добровільної здачі.
Або інший випадок: людина роками зберігала вдома незареєстровану мисливську рушницю й одного дня вирішила, що це небезпечно – діти ростуть. Прийшла до поліції сама, без жодного зовнішнього тиску. Знову ж таки – добровільність очевидна.
Ключовий критерій, який сформулював Верховний Суд: в особи має бути реальна альтернатива – здати чи не здати. Якщо ж вибір фактично відсутній, бо зброю ось-ось знайдуть, то про застосування ч. 3 ст. 263 КК України не йдеться.
А що з іншими аргументами захисту?
Захисник також стверджував, що під час обшуку автомобіля та затримання його підзахисного не було адвоката, хоча злочин за ч. 3 ст. 307 КК України передбачає обов’язкову участь захисника. Однак матеріали справи показали: на момент обшуку й затримання чоловік ще не мав статусу підозрюваного – повідомлення про підозру йому вручили лише наступного дня. Права йому роз’яснили, клопотання про адвоката він не заявляв.
Ще один довід стосувався повноважень слідчих і прокурорів – мовляв, у матеріалах немає підтвердних документів. Верховний Суд, керуючись практикою об’єднаної палати, дослідив надані стороною обвинувачення постанови про створення груп слідчих і призначення прокурорів. Повноваження підтвердилися.
Довід про те, що апеляційний суд не досліджував докази безпосередньо, також не знайшов підтвердження. Сторона захисту клопотала лише про дослідження двох конкретних судових рішень – і суд це клопотання задовольнив. Інших прохань про повторне дослідження доказів не надходило. Без мотивованого клопотання апеляційний суд не зобов’язаний повторно вивчати все підряд – це прямо випливає з ч. 3 ст. 404 Кримінального процесуального кодексу України.
Ця справа нагадує просту, але важливу річ: добровільна здача зброї працює лише тоді, коли рішення справді ваше. Якщо ж ви опинилися в ситуації, де іншого виходу просто немає – на поблажливість ч. 3 ст. 263 КК України розраховувати марно.
