Додаткове рішення суду – це той процесуальний інструмент, про який згадують нечасто. А даремно. Саме воно здатне виправити прикру ситуацію, коли суддя в мотивувальній частині рішення все обґрунтував, а от у резолютивній – просто пропустив одну з вимог. Історія зі справи №460/6551/25, яку 14 липня 2026 року розглянув Восьмий апеляційний адміністративний суд, – яскраве тому підтвердження.
Як усе починалося
У квітні 2025 року позивач звернувся до суду з адміністративним позовом одразу проти трьох відповідачів: територіального центру комплектування та соціальної підтримки (ТЦК та СП) і двох військових частин. Його вимоги були масштабними. Він просив скасувати наказ ТЦК про призов, визнати незаконними дії щодо включення до поіменного списку для відправки у війська, скасувати накази командирів обох військових частин про прийняття на службу та зарахування в розпорядження. І, звісно, найголовніше – зобов’язати військову частину прийняти рішення про звільнення його з військової служби та виключити зі списків особового складу.
Рівненський окружний адміністративний суд 17 жовтня 2025 року позов задовольнив частково. Скасував усі оскаржені накази – і ТЦК, і військових частин. А також зобов’язав командира однієї з військових частин прийняти рішення про виключення позивача зі списків особового складу.
І от тут – стоп. Уважний читач помітить: рішення про виключення зі списків суд згадав, а от про звільнення з військової служби – ні. Хоча в мотивувальній частині суддя чітко написав, що законних підстав для мобілізації не було, а отже, позовна вимога про звільнення теж підлягає задоволенню. Але в резолютивну частину цей висновок не потрапив.
Що таке додаткове рішення суду і коли воно потрібне
Кодекс адміністративного судочинства України у статті 252 передбачає три ситуації, коли суд може ухвалити додаткове рішення. По-перше, якщо щодо однієї з позовних вимог, стосовно якої досліджувалися докази, рішення взагалі не ухвалено. По-друге, коли суд вирішив питання про право, але не вказав спосіб виконання. І по-третє – коли забули про судові витрати.
У нашій справі спрацював саме перший пункт. Суд першої інстанції в мотивувальній частині переконливо довів: раз наказ про призов є протиправним, то й усі наступні накази, видані на його підставі, теж треба скасовувати. А якщо так, то військова частина зобов’язана прийняти рішення про звільнення позивача. Однак у резолютивній частині цього висновку не виявилося.
Представник позивача не розгубився і 28 жовтня 2025 року подав заяву про ухвалення додаткового судового рішення. І 6 листопада 2025 року суд це рішення ухвалив: зобов’язав командира військової частини прийняти рішення про звільнення позивача з військової служби.
Дві апеляції – нуль результату
Далі почалося найцікавіше. Обидва відповідачі – і військова частина, і ТЦК – подали апеляційні скарги. Кожен наводив свої аргументи, але суть зводилася до спільної думки: «процедура призову є незворотною, позивач уже набув статусу військовослужбовця, а наказ про призов вичерпав свою дію». ТЦК ще й посилався на те, що суд не перевірив факт подання позивачем заяви про відмову від відстрочки.
Але Восьмий апеляційний адміністративний суд підійшов до справи прагматично. Колегія суддів звернула увагу на простий, але вирішальний факт: основне рішення суду від 17 жовтня 2025 року ніхто в апеляційному порядку не оскаржив. А отже, згідно зі статтею 308 Кодексу адміністративного судочинства України, це рішення в частині задоволених позовних вимог взагалі не було предметом апеляційного перегляду. Тобто всі доводи про «незворотність призову» і «статус військовослужбовця» мали б адресуватися основному рішенню. Але ж його ніхто не оскаржив.
Чому ТЦК оскаржував чуже рішення
Окремої уваги заслуговує позиція апеляційного суду щодо скарги територіального центру комплектування. Судді наголосили: додаткове рішення стосувалося виключно обов’язку військової частини прийняти рішення про звільнення позивача. До ТЦК цей обов’язок не адресований. Тож скаржник, по суті, діяв у чужих інтересах або захищав абстрактний інтерес, що прямо суперечить засадам адміністративного судочинства.
Колегія суддів нагадала: інтерес учасника справи щодо оскарження рішення має бути індивідуалізованим. Якщо ви оскаржуєте висновки, адресовані іншій стороні, – це не ваш бій. І суд цього не толерує.
Що в підсумку
Апеляційний суд залишив обидві скарги без задоволення, а додаткове рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 6 листопада 2025 року – без змін. Позивач отримав те, чого домагався: судове зобов’язання військової частини прийняти рішення про його звільнення з військової служби.
Крім того, апеляційний суд окремо зазначив, що ця справа розглядалася за правилами спрощеного позовного провадження і є справою незначної складності. Тому постанова апеляції касаційному оскарженню не підлягає – за винятком окремих випадків, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Історія зі справи №460/6551/25 вчить простого правила: читайте резолютивну частину судового рішення уважно, одразу після його отримання. Якщо бачите, що суд обґрунтував вимогу в мотивувальній частині, але «забув» про неї в резолютивній, – не зволікайте із заявою про ухвалення додаткового рішення. Стаття 252 КАС України існує саме для таких ситуацій. І, як показує практика, працює вона цілком ефективно.
