Допустимість доказів – це, мабуть, найгарячіша тема будь-якого кримінального процесу. І коли двоє чоловіків отримують 9 і 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна за три епізоди розбою, їхні захисники хапаються за кожну процесуальну деталь, щоб довести: докази зібрано незаконно, а вирок має бути скасовано.
Саме така ситуація склалася у справі №450/1952/18, яку 21 травня 2026 року розглянула колегія суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду. Суд залишив без змін вирок двом засудженим за ч.2 та ч.4 ст.187 Кримінального кодексу України. Давайте розберемо, які аргументи наводив захист і чому всі вони виявилися безпідставними.
Три епізоди за одним сценарієм
Фабула справи класична для розбійних нападів. Двоє чоловіків протягом 2017–2018 років знаходили в інтернеті оголошення про обмін валют, телефонували потерпілим і призначали зустрічі в селах Жовківського району Львівської області. Коли люди приїжджали – наставляли на них предмети, схожі на пістолети, й забирали гроші.
Перший епізод стався 27 квітня 2017 року: потерпілий втратив 192 500 грн. Другий – 23 червня 2017 року: здобич склала 216 000 грн. Третій, найбільший – 5 січня 2018 року: 290 000 грн плюс особисті речі. Загальна сума збитків перевищила 291 000 грн. Саме після третього епізоду поліція затримала обох фігурантів – за ними стежили в рамках негласних слідчих (розшукових) дій аж з листопада 2017 року.
Вироком Залізничного районного суду Львова від 14 лютого 2025 року перший обвинувачений отримав 10 років, другий – 9 років позбавлення волі з конфіскацією майна. Львівський апеляційний суд 4 липня 2025 року залишив вирок без змін. Після цього справа пішла до касації.
На чому наполягали адвокати
Захисники виклали цілу низку аргументів щодо недопустимості доказів. Логіка була такою: якщо ключові докази визнати недопустимими, то немає підстав для кваліфікації дій за ч.4 ст.187 Кримінального кодексу України (розбій у великих розмірах), а отже – треба перекваліфіковувати на ч.2 цієї ж статті.
Що саме оскаржували адвокати? Протокол огляду місця події – мовляв, під його виглядом провели особистий обшук. Протоколи затримання – через відсутність відеофіксації обшуку затриманих і брак серій та номерів купюр. Гроші й банківську картку як речові докази – бо їх нібито не відкривали стороні захисту. Аудіозаписи телефонних розмов потерпілого – це ж втручання у приватне життя без дозволу суду. Обшук автомобіля – без попередньої ухвали слідчого судді. І ще кілька пунктів.
Перелік, чесно кажучи, вражає. Проте подивімося, що на це сказав Верховний Суд.
Огляд місця події – це не особистий обшук
Захист стверджував, що під час огляду місця події 5 січня 2018 року поліцейські фактично обшукали затриманих. Але апеляційний суд, а за ним і касація, встановили інше.
Огляд проводився з 12:05 до 12:35 – одразу після внесення відомостей до ЄРДР за заявою потерпілого. Були присутні двоє понятих, спеціаліст, а самим затриманим роз’яснили права. У протоколі чітко зазначено: під час огляду жодних речей не вилучали. Особистий обшук провели пізніше, вже за окремими протоколами затримання. Жодної підміни слідчих дій не було.
Верховний Суд окремо нагадав: огляд місця події – це невідкладна слідча дія, передбачена статтями 214, 223, 237 Кримінального процесуального кодексу України. Її мета – зафіксувати обстановку, виявити сліди, а зовсім не замінити собою обшук.
Затримання без відеофіксації – законно
Ще один блок аргументів стосувався протоколів затримання. Мовляв, особистий обшук під час затримання проводився без відеозапису, а в протоколах немає серій і номерів купюр.
Тут важливий момент. Верховний Суд неодноразово висловлював позицію: затримання – це комплексна дія, яка охоплює і фізичне обмеження свободи, і обшук затриманого. Стаття 208 КПК України не вимагає обов’язкової відеофіксації цієї процедури. У справі особистий обшук провели в присутності захисників і понятих, протоколи підписали всі учасники без зауважень. Суми вилучених коштів – 140 244,70 грн в одного та 150 166 грн в іншого – чітко зафіксовані. А серії та номери купюр згодом детально описали в протоколі огляду речових доказів від 11 січня 2018 року.
Гроші не дослідили в суді – і це не проблема
Коли потерпілому повернули вилучені кошти на відповідальне зберігання, він їх просто витратив – через скрутне матеріальне становище. Суд першої інстанції фізично не зміг оглянути ці речові докази.
Чи стало це катастрофою для обвинувачення? Ні. Суд дослідив протокол огляду грошей від 11 січня 2018 року з фототаблицями, де зафіксовано копії всіх купюр із серіями та номерами. Плюс – відповідь Національного банку України про те, що ці банкноти є платіжними й перебувають в обігу. А ще показання потерпілих, свідків, дані НСРД, протоколи затримання. Тобто сукупність доказів переконливо підтверджувала: предметом злочинів були саме гроші й саме в тих сумах.
До речі, Верховний Суд підкреслив: сторона захисту навіть не пояснила, як саме фізичний огляд готівки міг би вплинути на кінцевий висновок суду.
Аудіозапис потерпілого – не втручання у приватне життя
Це, мабуть, найцікавіший аспект усієї справи. Потерпілий ще до нападу встановив на свій телефон програму автоматичного запису всіх розмов. Коли йому телефонували майбутні нападники – програма все зафіксувала. Вже після злочину він добровільно передав ці записи слідству.
Захист наполягав: записування власних розмов без дозволу суду – це втручання у приватне життя співрозмовників. Але суди пояснили принципову різницю: потерпілий фіксував свої розмови, а не прослуховував чужі телефони. Це не зняття інформації з телекомунікаційних мереж у розумінні НСРД.
Верховний Суд послався на практику Європейського суду з прав людини: право на приватне життя не є абсолютним. Коли публічний інтерес у розкритті особливо тяжкого злочину переважає над приватним – втручання виправдане. Крім того, аналогічну позицію ВС уже висловлював у справі №758/1780/17.
Окремо суд роз’яснив ситуацію зі зразками голосу для експертизи. Їх узяли із технічного запису судового засідання, де обвинуваченим обирали запобіжний захід. Запит слідчого в порядку ст.93 КПК України – цього цілком достатньо, окрема ухвала суду для отримання зразків не потрібна.
Обшук авто без попередньої ухвали: коли це можливо
Обшук автомобіля «Фольксваген Гольф» провели 5 січня 2018 року без ухвали слідчого судді – і це стало ще одним приводом для скарги. Але ч.3 ст.233 КПК України прямо дозволяє проникнення до володіння особи без ухвали у невідкладних випадках, зокрема при безпосередньому переслідуванні підозрюваних.
Саме це й сталося. Обшук провели одразу після затримання, щоб зберегти сліди злочину. А вже наступного дня, 6 січня, слідчий суддя Пустомитівського райсуду задовольнив клопотання про обшук і легалізував цю дію. Процедуру дотримано повністю.
Щодо аргументу про відсутність оригіналу відеозапису обшуку – він був у справі, суд першої інстанції його досліджував. А інформація про відкриття всіх матеріалів стороні захисту підтверджена протоколами з підписами адвокатів.
Ще кілька аргументів, які не спрацювали
Адвокати оскаржували протокол пред’явлення особи для впізнання – мовляв, порушено процедуру. Але свідок чітко впізнав одного з обвинувачених як покупця того самого автомобіля, на якому їздили нападники. Протокол складено за всіма вимогами ст.228 КПК України.
Обшук квартири намагалися визнати незаконним через присутність дільничного офіцера поліції. Проте той участі в обшуку не брав – просто перебував у приміщенні через посадові обов’язки. До речі, ДБР уже перевіряло цей епізод у межах окремого провадження і закрило його через відсутність складу правопорушення в діях поліцейських.
Не знайшов підтримки й аргумент про те, що суд мав окремо визнати винними за кожним епізодом. Два з трьох епізодів кваліфіковані за однією частиною – ч.4 ст.187 Кримінального кодексу України, а призначати покарання за кожним тотожним епізодом закон не вимагає. Верховний Суд уже висловлював таку позицію в постанові від 11 червня 2019 року у справі №534/609/16-к.
І наостанок: захист дорікав апеляційному суду, що той повторно не дослідив докази. Але сторона захисту навіть не подавала такого клопотання. Без нього, відповідно до ст.404 КПК України, апеляція не зобов’язана проводити повторне дослідження. Сама лише незгода з вироком для цього недостатня.
Рішення у справі №450/1952/18 ще раз підтвердило: оцінка допустимості доказів – це не гра в формальності. Суди дивляться на сукупність, на реальний зміст слідчих дій, а не тільки на їхню назву. Коли три епізоди розбою підтверджені десятками узгоджених доказів – показаннями потерпілих, свідків-очевидців, результатами НСРД, протоколами оглядів та обшуків, висновками експертиз – жодна процесуальна дрібниця не здатна це спростувати.
