Факт перебування на утриманні – це не просто запис у сімейній історії. Коли йдеться про загиблого військовослужбовця, від цього факту залежить, чи отримає його онука або інший родич 15 мільйонів гривень одноразової грошової допомоги від держави. Саме така історія стала предметом розгляду Великої Палати Верховного Суду у лютому 2026 року, і рішення у цій справі розставило важливі крапки над «і».
Давайте розберімося, що сталося і чому це рішення має значення для сотень родин загиблих військових.
Про що сперечалися: коротко про суть
Уявіть собі ситуацію. Жінка звертається до суду, щоб довести: її малолітня донька з інвалідністю перебувала на утриманні дідуся – сержанта, який загинув під Соледаром наприкінці 2022 року. Донька жила разом із дідусем, він забезпечував її всім необхідним, і це було основним джерелом її існування.
Мета очевидна: отримати одноразову грошову допомогу, передбачену постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 року № 168. Сума чимала – 15 мільйонів гривень, які розподіляються рівними частками між усіма отримувачами.
Але тут виникла проблема. Районний територіальний центр комплектування (далі – ТЦК) не прийняв документи без рішення суду про встановлення факту перебування на утриманні. Мовляв, приносьте нотаріально посвідчений правочин або судове рішення – тоді поговоримо.
Два суди – дві протилежні позиції
Суд першої інстанції, Ужгородський міськрайонний суд, у листопаді 2023 року відмовив заявниці. Причина проста: недостатньо доказів, що дівчинка справді була на повному утриманні дідуся. Не переконали суд ані свідки, ані довідка сільради, ані договір дарування квартири.
А от апеляційний суд пішов зовсім іншим шляхом. Він узагалі залишив заяву без розгляду, аргументуючи це тим, що між заявницею та ТЦК виник спір про право. А раз є спір про право – окреме провадження не підходить, потрібно подавати позов.
І тут почалося найцікавіше. Заявниця подала касаційну скаргу, і справа дійшла аж до Великої Палати Верховного Суду. Касаційний цивільний суд, передаючи справу, висловив думку, що такі спори взагалі мають розглядатися в адміністративному судочинстві. Ба більше – колегія суддів навіть запропонувала відступити від попередньої правової позиції Великої Палати.
Що вирішила Велика Палата
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 лютого 2026 року відповіла на два ключових питання. І відповіді ці – на користь заявників.
Перше. Чи можна розглядати вимогу про встановлення факту перебування на утриманні в порядку цивільного судочинства? Так. І це прямо передбачено пунктом 2 частини першої статті 315 Цивільного процесуального кодексу України.
Колеги, тут важливий момент: ЦПК України містить вичерпний перелік юридичних фактів, які встановлюються в окремому провадженні, і факт перебування особи на утриманні – один із них. Причому безвідносно до того, для чого саме цей факт потрібен заявнику – для отримання допомоги, спадкування чи відшкодування шкоди.
Друге. Чи є у цій справі спір про право між заявницею та ТЦК? Ні. І це, мабуть, найважливіший висновок.
Логіка Великої Палати проста і витончена водночас: ТЦК не є суб’єктом отримання одноразової грошової допомоги. Він лише приймає документи та передає їх далі за підпорядкуванням. Остаточне рішення про призначення або відмову в призначенні допомоги ухвалює Комісія Міністерства оборони України, а не районний ТЦК.
Крім того, заперечення ТЦК проти встановлення факту – це ще не спір про право. Це лише незгода з доказами, які надала заявниця. А оцінювати докази – це якраз завдання суду в окремому провадженні.
Чому це не адміністративна справа
Касаційний цивільний суд пропонував віднести такі спори до адміністративної юрисдикції. Аргументи були серйозні: мовляв, ідеться про публічно-правові відносини між особою та державою, а отже, має працювати Кодекс адміністративного судочинства України.
Але Велика Палата з цим не погодилася. І ось чому.
По-перше, КАС України не передбачає такого виду судового рішення, як встановлення юридичного факту. У статті 245 КАС є чіткий перелік того, що може ухвалити адміністративний суд, і «встановити факт» там не значиться.
По-друге, відносини з утримання є цивільно-правовими за своєю суттю. Вони стосуються приватного життя людини: спільного проживання, матеріальної допомоги, сімейних зв’язків. Те, що наслідком може бути отримання соціальної виплати, не перетворює цивільні відносини на публічні.
І по-третє, Велика Палата ще у 2018 році, а потім у січні 2024 року (справа № 560/17953/21) вже висловлювала аналогічну позицію. Судова практика є послідовною, підстав для відступу немає.
Практичний алгоритм для тих, хто опинився в подібній ситуації
Отже, що робити, якщо ваша дитина чи інший родич потребує підтвердження факту перебування на утриманні загиблого військового?
Крок перший: збираєте докази – довідки про спільне проживання, документи про доходи загиблого, банківські виписки, чеки, квитанції, показання свідків. Усе, що підтверджує: допомога від загиблого була постійною і основною.
Крок другий: звертаєтеся до місцевого загального суду в порядку окремого провадження. У заяві обов’язково вказуєте мету встановлення факту – отримання одноразової грошової допомоги за загиблого військовослужбовця.
Крок третій: отримавши позитивне рішення суду, подаєте його разом з іншими документами до районного ТЦК. А вони вже передають усе за підпорядкуванням – до обласного ТЦК, Департаменту соціального забезпечення і, зрештою, до Комісії Міноборони.
Крок четвертий (якщо відмовлять): отримавши відмову в призначенні допомоги з підстав, не пов’язаних із доведеністю факту утримання, оскаржуєте її вже в адміністративному суді. Саме тут може виникнути справжній публічно-правовий спір.
Цей алгоритм – не теоретична вигадка, а пряма вимога закону. Пункт 10 Порядку № 975 вимагає від утриманців надати або нотаріально посвідчений правочин, або рішення суду про підтвердження факту перебування на утриманні. Іншого шляху просто немає.
Що стосується справи, з якої все почалося, – Велика Палата скасувала постанову апеляційного суду та направила справу назад для продовження розгляду по суті. Тож тепер апеляційний суд має не вирішувати юрисдикційні питання, а оцінити докази: чи справді дівчинка була на утриманні дідуся-сержанта, який віддав життя під Соледаром.
