Уявіть: людина винна мільйони, судове рішення є, а грошей немає. Натомість боржник спокійно продає свою частку в бізнесі родичу. Саме такі дії суди називають фраудаторним правочином – угодою, укладеною на шкоду кредитору. Історія, про яку піде мова, трапилася насправді. Верховний Суд поставив у ній крапку 7 травня 2026 року, і його висновки варто знати кожному, хто стикався з недобросовісними боржниками.
Борг, якому вже понад десять років
Усе почалося ще у 2013 році. Дзержинський районний суд міста Харкова стягнув солідарно з трьох осіб – серед них був і наш головний герой, ОСОБА_1 – заборгованість на користь банку «Райффайзен Банк Аваль». Сума вийшла солідна: понад 777 тисяч доларів США та майже 2 мільйони гривень. Згодом право вимоги перейшло до фінансової компанії «Форінт».
Минуло сім років. Борг не погашений. Виконавче провадження триває. І тут боржник робить перший крок, який важко назвати випадковим.
Перша спроба: 2020 рік
У листопаді 2020 року ОСОБА_1 продає свою частку в розмірі 47,5% у статутному капіталі ТОВ «Будівельник» ОСОБА_3. Хто це? Чоловік його сестри. Ціна питання – 25 000 гривень. І це при тому, що на все майно боржника вже накладено арешт у межах виконавчого провадження.
Фінансова компанія «Форінт» оскаржила цей договір. Господарський суд Харківської області, а згодом і Верховний Суд у лютому 2022 року визнали: угода – фраудаторна. Договір визнали недійсним. Здавалося б, справедливість перемогла. Але боржник не заспокоївся.
Друга спроба: вікно можливостей у 2023 році
Наприкінці 2023 року сталася цікава річ. Приватний виконавець, реагуючи на судові рішення про перегляд справи за нововиявленими обставинами, закінчив виконавче провадження та скасував усі арешти й обмеження. Утворилося «вікно» – короткий проміжок часу, коли майно боржника формально було вільним від обтяжень.
І що ж робить ОСОБА_1? 1 грудня 2023 року він знову укладає договір купівлі-продажу тієї самої частки – 47,5% у статутному капіталі ТОВ «Будівельник». Покупець – той самий ОСОБА_3. Ціна – ті самі 25 000 гривень. Схема повторюється майже дзеркально.
Але цього разу історія робить новий поворот. Через чотири дні – 5 грудня 2023 року – ОСОБА_3 продає отриману частку далі. Покупцем стає ОСОБА_4, ще один учасник товариства, який у результаті отримує 100% статутного капіталу. Тепер частка формально належить добросовісному набувачу – принаймні так стверджували відповідачі.
Що вирішили суди
Фінансова компанія «Форінт» звернулася до суду з двома вимогами: визнати договір між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 недійсним як фраудаторний правочин і витребувати частку з володіння ОСОБА_4 назад на користь боржника.
Суд першої інстанції позов задовольнив частково: договір визнав недійсним, а от у витребуванні відмовив. Мовляв, позивач не є власником частки, тому не може її витребувати в останнього набувача.
Апеляційний суд пішов ще далі – скасував рішення повністю і відмовив у всьому. На думку апеляції, позивач обрав неефективний спосіб захисту. Мовляв, треба було подавати позов про визначення розміру статутного капіталу та розмірів часток учасників.
Позиція Верховного Суду
Верховний Суд із такими висновками не погодився. І ось чому.
По-перше, щодо фраудаторності. Той факт, що аналогічний договір між тими самими сторонами вже визнавався недійсним у справі №922/1474/21, має значення. Так, формально рішення в тій справі не є преюдиціальним. Але принцип правової визначеності вимагає, щоб суди давали однакову оцінку тим самим фактичним обставинам. Не можна сьогодні сказати, що договір фраудаторний, а завтра – що ні, коли йдеться про тих самих осіб, ту саму частку і той самий борг.
По-друге, відсутність арешту на момент укладення другого договору не рятує ситуацію. Як раніше зазначав Верховний Суд у справі №947/37261/21, для кваліфікації правочину як фраудаторного важливо не те, чи була формальна заборона, а те, що сторони використали приватний інструментарій всупереч принципу добросовісності – щоб унеможливити звернення стягнення на майно.
І по-третє, щодо способу захисту. Тут Верховний Суд спирався на свіжі висновки Великої Палати зі справи №910/6654/24 від лютого 2026 року. Кредитор, який не є стороною договору, має право оскаржити фраудаторний правочин як заінтересована особа. І для цього не обов’язково визнавати недійсними всі наступні угоди – достатньо визнати недійсним перший договір і витребувати майно в останнього набувача.
До речі, аргумент про те, що єдиним правильним способом захисту є позов про визначення розміру часток, Верховний Суд теж відхилив. Такі позови – це інструмент корпоративних спорів між учасниками товариства. А тут маємо зовсім іншу ситуацію: кредитор, якому байдуже до корпоративних відносин, але якому важливо повернути майно боржнику для подальшого стягнення.
Результат
Верховний Суд задовольнив касаційну скаргу повністю. Договір купівлі-продажу частки від 1 грудня 2023 року та акт приймання-передачі визнано недійсними. Частку в розмірі 47,5% статутного капіталу ТОВ «Будівельник» витребувано з володіння ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1.
І тепер ця частка повертається у власність боржника – саме для того, щоб кредитор міг звернути на неї стягнення в межах виконавчого провадження. Борг нікуди не зник: рішення Дзержинського районного суду від 2013 року залишається чинним і невиконаним.
Колегія суддів у складі Олени Кібенко, Світлани Бакуліної та Володимира Студенця фактично сказала те, що вже давно мало стати очевидним: якщо боржник свідомо позбувається активів, переписуючи їх на родичів, суди не толеруватимуть таку поведінку. І навіть якщо між першим і другим продажем з’явився новий власник, це не стане перепоною для захисту прав кредитора. Цивільний кодекс України через статті 3, 13, 215 та 234 дає для цього всі необхідні інструменти – головне правильно ними скористатися.
