Уявіть: ви позичили людині гроші, вона їх не повертає, а натомість швиденько переписує свою нерухомість на третю особу. Ви подаєте позов, виграєте в суді першої інстанції, а потім апеляція раптом зупиняє провадження – мовляв, зачекаймо, поки вирішиться справа про стягнення боргу. Знайома картина для тих, хто стикався з недобросовісними позичальниками? Саме таку ситуацію довелося розбирати Верховному Суду, і його висновки варті уваги кожного кредитора.
Як розгорталася історія
У березні 2023 року позивач уклав договір позики на 227 000 доларів США. Позичальник зобов’язався повернути гроші до березня 2024-го, але цього не зробив. Кредитор закономірно подав позов про стягнення боргу й одразу спробував забезпечити свої вимоги – накласти арешт на нерухомість боржника.
Суд першої інстанції в забезпеченні позову відмовив. Апеляційний суд призначив розгляд скарги на 31 жовтня 2024 року. І тут починається найцікавіше: 30 жовтня, тобто за день до засідання, боржник укладає три договори дарування і передає земельні ділянки та житловий будинок третій особі. Безоплатно. Просто так.
Кредитор побачив у цьому класичний фраудаторний правочин – тобто договір, укладений на шкоду кредитору, щоб уникнути звернення стягнення на майно. Він подав окремий позов про визнання цих договорів дарування недійсними. Луцький міськрайонний суд Волинської області погодився з доводами позивача і позов задовольнив.
Що зробив апеляційний суд – і де помилився
Боржник оскаржив рішення. Його адвокат подав клопотання: зупинити провадження, доки не вирішиться інша справа – про стягнення боргу за договором позики. Волинський апеляційний суд це клопотання задовольнив.
Аргумент був такий: між справами існує «тісний матеріально-правовий зв’язок», а факти, встановлені у справі про стягнення боргу, матимуть преюдиційне значення для справи про недійсність договорів дарування. Звучить логічно, правда? Але Верховний Суд із цим категорично не погодився.
Що каже процесуальний закон
Пункт 6 частини першої статті 251 Цивільного процесуального кодексу України справді дозволяє зупинити провадження, якщо є об’єктивна неможливість розгляду справи до вирішення іншої. Але тут є ключове застереження: суд не може посилатися на таку неможливість, якщо зібрані докази дозволяють самостійно встановити та оцінити всі обставини.
Саме це застереження апеляційний суд проігнорував. Колегія суддів Верховного Суду прямо зазначила: матеріали справи цілком достатні, щоб оцінити факти, які є предметом розгляду. Жодної об’єктивної неможливості не існувало.
Крім того, Верховний Суд нагадав про межі апеляційного перегляду, визначені статтею 367 ЦПК України. Апеляція перевіряє законність уже ухваленого рішення – вона не може вигадувати нові перешкоди там, де суд першої інстанції впорався самостійно.
Фраудаторний правочин: не обов’язково чекати рішення про стягнення боргу
А тепер – найважливіший момент із позиції Верховного Суду, який варто знати кожному, хто захищає інтереси кредиторів.
Для визнання правочину фраудаторним не є обов’язковим, щоб уже існувало судове рішення про стягнення боргу. Так само не обов’язково, щоб судовий процес про стягнення боргу вже почався. Ключове – чи вчинявся правочин на шкоду кредитору, щоб унеможливити сплату боргу або зменшити обсяг майна боржника.
Суд прямо послався на власну практику: постанови від 13 березня 2025 року у справі № 159/5846/23 та від 05 серпня 2025 року у справі № 756/19178/21. У цих рішеннях Верховний Суд уже роз’яснював: конструкція фраудаторного правочину застосовується незалежно від наявності судового рішення про борг. Достатньо самого факту, що кредитор має право вимоги.
Чесно кажучи, це потужний інструмент для кредиторів. Боржник не може сховати майно і сказати: «Ну, рішення суду ще немає, тому все законно». Якщо доведено, що договори дарування укладалися з метою уникнути розрахунків – вони недійсні, і точка.
Про розумні строки теж не забули
Окремо Верховний Суд наголосив на порушенні права позивача на розумний строк розгляду справи. Це не просто бюрократична формальність – це вимога пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Апеляційний суд зупинив провадження до набрання законної сили рішенням у справі про стягнення боргу. Але ж та справа ще тільки розглядалася, у ній призначили експертизу, і скільки це все триватиме – невідомо. Фактично кредитор опинився б у ситуації, коли його законна вимога заморожена на невизначений час. Верховний Суд визнав це неприпустимим.
Що вирішив Верховний Суд і чому це важливо
Касаційну скаргу задовольнили повністю. Ухвалу Волинського апеляційного суду від 25 листопада 2025 року скасували, справу направили для продовження розгляду.
Практичний висновок із цієї постанови простий і цінний: наявність паралельної справи про стягнення боргу не є автоматичною підставою для зупинення провадження у спорі про фраудаторний правочин. Суд зобов’язаний спершу перевірити, чи справді зібраних доказів недостатньо для самостійної оцінки. І в переважній більшості випадків – їх цілком достатньо.
Боржникам, які розраховують затягнути процес через зупинення провадження, це рішення – серйозний сигнал. А кредиторам – нагадування, що навіть без остаточного судового рішення про борг можна і потрібно оскаржувати підозрілі оборудки з майном боржника. Головне – діяти швидко і не дати справі загрузнути в процесуальних пастках.
