Уявіть ситуацію: ви маєте чинний договір із енергопостачальною компанією, справно платите за світло, жодних претензій до вас немає. І раптом державний регулятор видає розпорядження, яким зобов’язує компанію розірвати з вами договір. Ви не отримували жодних повісток, не брали участі в засіданнях – вас просто поставили перед фактом. Що робити? І головне – до якого суду йти?
Саме таке питання вирішував Верховний Суд у справі № 520/25539/25, і його відповідь має значення для кожного, хто стикається з рішеннями регуляторних органів.
Про що, власне, спір
У липні 2025 року Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг (НКРЕКП), прийняла розпорядження № 116-р «Про усунення порушень ПрАТ “Харківенергозбут”». Цим документом компанію зобов’язали до 1 вересня 2025 року ініціювати розірвання договорів про постачання електроенергії та договорів купівлі-продажу за «зеленим» тарифом із кількома споживачами. Серед них опинилася й пані, яка подала позов.
Її позиція проста: НКРЕКП не є стороною укладених договорів, а отже, не має права втручатися в цивільно-правові відносини між нею та постачальником. Позивачка попросила суд визнати розпорядження протиправним і скасувати його в частині, що стосується її договорів.
І тут почалося найцікавіше: суди розійшлися в думках щодо того, який саме суд має розглядати цю справу.
Перша інстанція: «це цивільна справа»
Харківський окружний адміністративний суд провадження відкрив, але майже одразу й закрив. Логіка була такою: позовні вимоги фактично стосуються розірвання цивільно-правових договорів. Між позивачкою та НКРЕКП не виникло публічно-правових відносин – оскаржуване розпорядження породило відносини лише між Регулятором та «Харківенергозбут». Тож і спір має розглядатися в порядку цивільного, а не адміністративного судочинства.
Формально це виглядало логічно: договори – цивільне право, отже, і спори про них – до цивільного суду. Але чи справді це так?
Апеляція дивиться глибше
Другий апеляційний адміністративний суд підійшов до питання інакше. Він подивився не на наслідки розпорядження (розірвання договорів), а на його природу. Ключовий аргумент: спір виник не з приводу виконання чи тлумачення договірних зобов’язань. Він виник у зв’язку з реалізацією НКРЕКП владних управлінських функцій.
Давайте розберімся. Розпорядження № 116-р – це не рекомендація і не лист-прохання. Це індивідуальний акт Регулятора, обов’язковий до виконання ліцензіатом. НКРЕКП діяла в межах своїх контрольних повноважень, реагуючи на порушення ліцензійних умов. Іншими словами, це класичний приклад публічно-владного рішення.
Апеляційний суд скасував ухвалу першої інстанції та направив справу для продовження розгляду. НКРЕКП подала касаційну скаргу.
Що сказав Верховний Суд
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду залишив касаційну скаргу без задоволення. І ось чому це важливо.
По-перше, ключове значення для визначення юрисдикції адміністративного суду має не формальна наявність договірних відносин, а суть спору. Якщо особа оскаржує індивідуальний акт суб’єкта владних повноважень – це адміністративна справа, незалежно від того, які цивільно-правові наслідки цей акт породжує.
По-друге, Верховний Суд підкреслив: юрисдикція адміністративного суду поширюється на спори, де хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції. НКРЕКП – безсумнівно, такий орган. І коли вона приймає обов’язкове до виконання розпорядження, вона діє саме як суб’єкт владних повноважень.
Чесно кажучи, зворотна логіка призвела б до абсурду: будь-яке рішення регулятора можна було б «сховати» за цивільно-правовими наслідками, позбавивши громадян права на адміністративний позов. А це суперечило б самій ідеї судового контролю за діяльністю публічної адміністрації.
Закон № 2073-IX змінив правила гри
Тут важливий момент, який легко пропустити. Суд першої інстанції, закриваючи провадження, спирався на те, що позивачка не є адресатом розпорядження – його отримувачем було ПрАТ «Харківенергозбут». Мовляв, немає прямих відносин між громадянкою та Регулятором – немає й адміністративного спору.
Але з 15 грудня 2023 року діє Закон України «Про адміністративну процедуру», який увів поняття заінтересованої особи. Це особа, на права чи законні інтереси якої негативно впливає або може вплинути адміністративний акт. І ця особа має право оскаржувати такий акт – незалежно від того, чи брала вона участь в адміністративному провадженні.
Колегія суддів прямо вказала: Закон № 2073-IX гарантує право на оскарження адміністративного акта ширшому колу осіб, ніж його безпосередні адресати. І це повністю узгоджується зі статтею 55 Конституції України, яка гарантує кожному право оскаржити в суді рішення органів державної влади.
Посилання на стару практику не спрацювало
НКРЕКП у касаційній скарзі посилалася на постанову Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2020 року у справі № 826/4957/18. Там ішлося про оскарження реєстраційних дій щодо нерухомого майна, і Велика Палата дійшла висновку про приватноправовий характер такого спору.
Але Верховний Суд визнав це посилання нерелевантним. По-перше, у справі № 826/4957/18 ішлося про зовсім інші правовідносини – державну реєстрацію речових прав, де управлінські дії були спрямовані на виникнення цивільних прав щодо конкретного майна. Тут же розпорядження НКРЕКП – це захід реагування на порушення публільно-правових вимог ліцензійного законодавства.
По-друге – і це ключове – висновки Великої Палати формувалися до набрання чинності Законом № 2073-IX. А цей закон суттєво розширив розуміння того, кого слід вважати заінтересованою особою і які права на оскарження вона має.
Чому це важливо для вас
Коротко кажучи, ця справа – не просто про долю кількох договорів із «Харківенергозбут». Вона про те, чи може пересічна людина захистити себе від владного рішення, яке безпосередньо зачіпає її інтереси, навіть якщо формально вона не є стороною адміністративного провадження.
Відповідь Верховного Суду однозначна: так, може. І шлях до захисту лежить саме через адміністративне судочинство.
До речі, це рішення має значення далеко за межами енергетики. Така ж логіка застосовуватиметься до будь-яких регуляторних актів – чи то в комунальній сфері, чи у фінансових послугах, чи в інших галузях, де держава контролює діяльність ліцензіатів. Якщо рішення регулятора зачіпає ваші права, ви маєте повне право звернутися до адміністративного суду – навіть якщо регулятор вважає, що ви тут «третя сторона».
Правова позиція, сформульована Касаційним адміністративним судом, фактично підтвердила: юрисдикція адміністративного суду – це не вузький коридор для обраних, а повноцінний механізм судового контролю, доступний кожному, чиї права порушує публічна адміністрація.
