Конфіскація врожаю, вирощеного на незаконно зайнятій землі, – реальність, а не теоретична загроза. Саме з таким наслідком зіткнувся фермер із Вінниччини, чия справа нещодавно пройшла всі три судові інстанції аж до Касаційного кримінального суду Верховного Суду. І той несподівано для багатьох підтвердив: зібране зерно може бути вилучене в дохід держави, навіть якщо штраф уже сплачено, а збитки відшкодовано.
Давайте розберемо цю історію детальніше. Вона добре ілюструє, як працює стаття 197-1 Кримінального кодексу України на практиці – і чому не варто плутати процесуальну конфіскацію речових доказів із кримінальним покаранням.
Що сталося на Вінниччині
Уявіть: весна 2024 року. Земельна ділянка сільськогосподарського призначення площею понад 17 гектарів на території Немирівської громади. Державна власність, кадастровий номер є, усе офіційно. Але чоловік, який вирішив там господарювати, не мав жодних прав на цю землю – ні оренди, ні права власності, ні будь-якого іншого дозволу.
Попри це, з квітня 2024 року він засіяв ділянку соняшником. Самовільно, без рішення органу місцевого самоврядування, без договору оренди, без правових підстав узагалі. Діяв усупереч одразу кільком статтям Земельного кодексу України – 78, 93, 116, 123–126 – і виростив чималий урожай.
Коли ситуація розкрилася, наслідки виявилися серйозними. Немирівський районний суд Вінницької області 9 січня 2025 року визнав чоловіка винним за частиною 1 статті 197-1 Кримінального кодексу України. Вирок ухвалили на підставі угоди про визнання винуватості між прокурором і обвинуваченим.
Два удари замість одного
Ось тут і криється головна інтрига цієї справи. Обвинувачений отримав штраф – 300 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Крім того, він добровільно відшкодував завдану громаді матеріальну шкоду – 191 827,22 гривні. До речі, саме через значний розмір шкоди (більш ніж у сто разів вище за неоподатковуваний мінімум) діяння кваліфікували як кримінальне, а не адміністративне.
Але на додачу до штрафу суд конфіскував у дохід держави 27 220 кілограмів зерна соняшника – увесь вирощений урожай.
Саме це рішення й оскаржив захисник. Його логіка була такою: якщо засуджений уже заплатив штраф і відшкодував збитки, то вилучення всього врожаю – це фактично подвійне покарання за одне й те саме діяння. А стаття 61 Конституції України прямо забороняє карати двічі за одне правопорушення.
Захисник також посилався на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод – норму, яка гарантує право на мирне володіння майном. Мовляв, соняшник належить засудженому, це його власність, і безоплатне вилучення порушує конвенційні гарантії. На додачу сторона захисту навела правові позиції Верховного Суду в цивільних справах – мовляв, там аналогічні ситуації вирішували інакше.
Звучить переконливо, правда? Але і Вінницький апеляційний суд (25 березня 2025 року), і Касаційний кримінальний суд Верховного Суду (2 квітня 2026 року) подивилися на ситуацію зовсім інакше.
Чому конфіскація врожаю – це не покарання
Верховний Суд у своїй постанові розставив крапки над «і». Чітко й без двозначностей.
Тут важливий момент, який легко випустити з уваги: конфіскація речових доказів і конфіскація майна як вид покарання – це дві абсолютно різні юридичні процедури. У побуті слово «конфіскація» звучить однаково, але правова природа в них геть різна.
Справжнє покарання у вигляді конфіскації майна регулюється статтею 59 Кримінального кодексу України. Воно полягає в примусовому безоплатному вилученні майна, яке є власністю засудженого. Наголошую: саме власністю, набутою законним шляхом.
А от вирішення долі речових доказів – це процесуальна дія, передбачена статтею 100 Кримінального процесуального кодексу України. Суд зобов’язаний вирішити, що робити з речовими доказами, коли ухвалює вирок, – цього вимагає пункт 2 частини 4 статті 374 КПК України. І ця процедура не має нічого спільного з призначенням покарання.
Тепер найголовніше. Пункт 6 частини 9 статті 100 КПК України каже: майно, одержане внаслідок учинення кримінального правопорушення, а також доходи від нього – конфіскуються. Не «можуть бути конфісковані», а саме «конфіскуються». Імперативна норма. Жодних варіантів.
Чий насправді врожай
Ключове питання, яке вирішило долю 27 тонн соняшника: чи можна вважати цей урожай законною власністю засудженого?
Верховний Суд відповів однозначно: ні.
Стаття 328 Цивільного кодексу України визначає загальні підстави набуття права власності. Одержання майна внаслідок учинення кримінального правопорушення до таких підстав не належить. Простіше кажучи: якщо ви виростили соняшник на землі, яку зайняли незаконно, – цей соняшник ніколи не ставав вашою власністю в юридичному сенсі. Він від самого початку був майном, одержаним злочинним шляхом.
А раз немає права власності – немає й підстав говорити про порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Конвенція захищає лише законно набуте майно. Те, що отримане внаслідок кримінального правопорушення, не охороняється ані Основним Законом України, ані міжнародними договорами.
Та сама логіка працює і з аргументом про подвійне покарання. Не можна двічі покарати за те, на що в людини не було права власності. Штраф – це покарання за самовільне зайняття земельної ділянки. А конфіскація врожаю – це не покарання, а усунення наслідків злочину. Суд просто повертає статус-кво: злочин не може бути джерелом збагачення.
Щодо посилань на цивільну практику Верховного Суду – тут теж усе просто. Кримінальне провадження має власні, окремі процедури. Те, як вирішуються майнові спори в цивільному процесі, не можна механічно переносити на кримінальне судочинство.
Чому соняшник – це речовий доказ
Ще одне цікаве питання, яке порушив захисник: чи справді зерно соняшника має ознаки речового доказу за статтею 98 КПК України?
Верховний Суд пояснив це через особливість диспозиції частини 1 статті 197-1 Кримінального кодексу України. Вона є бланкетною – тобто для розуміння складу злочину потрібно звертатися до інших нормативних актів. У цьому випадку – до Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» № 963-IV від 19 червня 2003 року.
Цей закон визначає самовільне зайняття земельної ділянки як будь-які дії, що свідчать про фактичне використання землі без правових підстав. Тобто сам факт вирощування соняшника на чужій ділянці вже є формою вчинення злочину.
А зібраний урожай вагою 27 220 кг підтверджує обставини, які входять до предмета доказування за статтею 91 КПК України. Він доводить і факт використання ділянки, і масштаб діяльності, і розмір заподіяної шкоди. Тому визнання зерна речовим доказом абсолютно правомірне – і його подальша конфіскація в дохід держави прямо передбачена пунктом 6 частини 9 статті 100 КПК України.
Крім того, апеляційний суд свого часу ретельно перевірив усі ці аргументи захисту. Переглядаючи вирок у межах статті 404 КПК України в змагальній процедурі, він вмотивовано визнав апеляційну скаргу необґрунтованою. Зміст постановленої ухвали повністю відповідає вимогам статті 419 КПК України.
Практичний урок для аграріїв
Історія з вінницьким соняшником – не просто курйозний випадок із судової практики. Вона формує зрозумілий правовий орієнтир: самовільне зайняття земельної ділянки несе не лише ризик штрафу, а й повну втрату всього, що вирощено на такій землі. І ці два наслідки не замінюють і не дублюють один одного – вони діють паралельно.
Касаційний кримінальний суд Верховного Суду залишив без змін і вирок Немирівського районного суду, і ухвалу Вінницького апеляційного суду. Касаційну скаргу захисника відхилили. Постанова є остаточною й оскарженню не підлягає.
Перед тим як засіяти поле, переконайтеся, що маєте на нього законне право. Бо врожай, вирощений на самовільно зайнятій ділянці, держава може забрати повністю – і жодна Конвенція цьому не завадить.
