Чи можна подати до суду на посадовця, який публічно вас образив? Здавалося б, відповідь очевидна: так. Але визначити належного відповідача у такій справі – завдання з підступом, яке не завжди вдається навіть професійним юристам. Історія, що дійшла до Об’єднаної палати Верховного Суду, яскраво це доводить.
У вересні 2022 року на ринку Добробут у Львові спалахнув конфлікт. Працівники комунального підприємства Муніципальна варта зіткнулися з підприємцями через демонтаж огорожі на вулиці Старій. На місце подій прибув адвокат – він представляв інтереси власника будівлі ринку. Туди ж приїхав і заступник міського голови з містобудування Львівської міської ради Любомир Зубач.
Під час розмови адвокат повідомив посадовцю про факти насильства з боку комунальників щодо підприємців. Реакція виявилася несподіваною. У присутності десятків людей заступник мера сказав: я, знаючи Вашу професійну діяльність, прекрасно усвідомлюю, що Ви можете брехати.
Адвокат не залишив це без уваги. У вересні 2023 року він подав позов безпосередньо до Зубача – як до фізичної особи. Вимоги були скромними: визнати висловлювання такими, що принижують честь, гідність і ділову репутацію, та стягнути одну гривню моральної шкоди. Символічна сума, але принципова позиція.
Галицький районний суд міста Львова у квітні 2024 року позов задовольнив повністю. Львівський апеляційний суд у листопаді того ж року залишив рішення без змін. Здавалося, справедливість перемогла. Та історія на цьому не закінчилася.
У грудні 2024 року представник Зубача подав касаційну скаргу до Верховного Суду. І саме тут уся справа розвернулася на 180 градусів. Колегія суддів Другої судової палати помітила те, чого не побачили попередні інстанції: позивач подав позов не до тієї особи.
Питання виявилося настільки важливим для судової практики, що у січні 2026 року справу передали на розгляд Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду. Сім суддів Верховного Суду мали дати остаточну відповідь.
І ось 6 квітня 2026 року Об’єднана палата ухвалила рішення, яке скасувало всі попередні судові акти. У позові відмовили повністю. Адвокат, якого публічно звинуватили в брехні, не отримав навіть символічної компенсації. Чому так сталося?
Суть проблеми – у належному відповідачі. Давайте розберемося без складних юридичних конструкцій.
Коли посадова особа органу місцевого самоврядування щось говорить під час виконання своїх обов’язків, вона діє не як приватна особа. Вона – представник юридичної особи, тієї самої ради чи адміністрації. І відповідати за такі слова має не сам чиновник, а установа, де він працює.
Це правило закріплене одразу в кількох нормах. Стаття 1172 Цивільного кодексу України прямо каже: юридична особа відшкодовує шкоду, завдану її працівником під час виконання службових обов’язків. Абзац другий частини четвертої статті 277 цього ж Кодексу додає: поширювачем інформації, яку подає посадова особа при виконанні службових обов’язків, вважається юридична особа, в якій вона працює.
Крім того, частина друга статті 30 Закону України Про інформацію передбачає: якщо суб’єктивну думку висловлено в брутальній чи принизливій формі, на особу, яка так висловилася, може бути покладено обов’язок відшкодувати моральну шкоду. Але хто ця особа? Якщо йдеться про посадовця при виконанні обов’язків – це юридична особа.
Ключовий момент у цій справі – контекст. Заступник міського голови прибув на місце конфлікту саме як представник Львівської міської ради. Він вирішував питання, пов’язане з рішенням виконавчого комітету цієї ради. Тобто діяв не як приватна особа, а як посадова. Отже, позов слід було подавати до Львівської міської ради – юридичної особи, а не до Зубача особисто.
Верховний Суд чітко розмежував дві ситуації. Якщо чиновник ображає вас під час виконання службових обов’язків – належним відповідачем є установа. Якщо ж він робить це у приватному житті, не від імені організації – відповідатиме особисто. Все логічно: у першому випадку спрацював механізм юридичної особи, у другому – людина говорить сама за себе.
До речі, судді Об’єднаної палати окремо наголосили на важливому процесуальному нюансі. Помилка з визначенням належного відповідача не означає, що провадження у справі треба закривати. Це не процесуальна перешкода. Пред’явлення позову до неналежного відповідача – самостійна підстава для відмови в задоволенні позовних вимог по суті. Тобто суд розглядає справу, але виносить рішення не на вашу користь.
Колегія суддів, яка передавала справу на розгляд Об’єднаної палати, спочатку пропонувала інший шлях – взагалі закрити провадження на підставі пункту 1 частини першої статті 255 Цивільного процесуального кодексу України. Аргумент був такий: посадова особа органу місцевого самоврядування взагалі не може бути стороною в цивільному процесі. Але Об’єднана палата з цим не погодилася й підтвердила усталену практику: позов до неналежного відповідача – це відмова по суті, а не закриття справи.
Що це все означає для звичайної людини, далекої від юридичних тонкощів? Якщо вас образив посадовець під час виконання ним службових обов’язків – подавайте позов до установи, де він працює. Не до міського голови, не до його заступника, не до начальника відділу особисто. До міської ради, до обласної адміністрації, до державного органу – тобто до юридичної особи.
Цивільний процесуальний кодекс України дає позивачу інструмент для виправлення помилки. За клопотанням позивача суд може замінити неналежного відповідача на належного – до початку першого судового засідання у спрощеному провадженні або до закінчення підготовчого провадження у загальному. Але краще одразу визначитися правильно й не гаяти час.
Цікаво, що в цій справі позивач не вимагав спростування інформації за статтею 277 Цивільного кодексу України. Він просив лише визнати висловлювання такими, що принижують честь і гідність, та стягнути моральну шкоду. Це різні правові механізми, хоча й тісно пов’язані між собою. Спростування стосується фактичних тверджень, які можна перевірити на правдивість. А оціночні судження, висловлені в образливій формі, – це підстава саме для відшкодування моральної шкоди, як передбачено згаданою статтею 30 Закону України Про інформацію.
Фраза Ви можете брехати – це оціночне судження, а не констатація факту. Її не спростувати через суд, бо це суб’єктивна думка мовця. Але форму, в якій вона була висловлена, суди першої та апеляційної інстанцій визнали принизливою. І з цим, схоже, погодився б і Верховний Суд – якби позов було подано до належного відповідача.
Отже, ключове правило, яке сформулювала Об’єднана палата: у справах про захист гідності, честі та ділової репутації, коли інформацію поширила посадова чи службова особа при виконанні своїх обов’язків, належним відповідачем є юридична особа, в якій вона працює. Якщо ж особа виступає не від імені юридичної особи і не при виконанні службових обов’язків – відповідає особисто.
Посадовець, який дозволяє собі образливі висловлювання на адресу громадян, не залишається безкарним. Але шукати справедливості потрібно за правильною адресою.
