Оскарження наказу Міністерства юстиції – це не просто формальна процедура, а справа, в якій одна-єдина помилка у виборі відповідача може коштувати вам усієї справи. Саме це й підтвердив Верховний Суд у постанові від 1 вересня 2026 року в справі № 910/9843/19.
Історія, про яку йтиметься, почалася задовго до судових розглядів – ще в 2013 році, коли один із банків видав кредит під заставу нерухомості: двох садових будинків і двох земельних ділянок у Києві. Класична схема: позичальник отримав гроші, а майнові поручителі передали своє майно в іпотеку. Усе ніби надійно. Та через кілька років почалися проблеми.
Як усе закрутилося
У 2015–2016 роках низка державних реєстраторів і приватних нотаріусів провела серію реєстраційних дій. Унаслідок цих дій іпотеку було припинено, а право власності на нерухомість кілька разів переходило від однієї особи до іншої. Згодом з’ясувалося, що для зняття обтяжень хтось використав підроблену довіреність від банку. Навіть відкрили кримінальне провадження.
Тим часом права вимоги за кредитним договором та іпотечними договорами мандрували від одного банку до іншого, аж доки в січні 2018 року їх не придбало ТОВ «Ренесанс Холдинг» на електронних торгах. Компанія стала новим іпотекодержателем і, звісно, була зацікавлена в тому, щоб заставне майно нікуди не зникло.
Але в квітні 2019 року позичальник подав скаргу до Міністерства юстиції України. Він просив скасувати всі ті реєстраційні рішення, якими свого часу припинили іпотеку та змінили власників. Комісія при Мін’юсті скаргу задовольнила – і 16 квітня 2019 року міністерство видало наказ № 1226/5, яким скасувало аж 32 реєстраційні рішення. Уявіть масштаб: одним документом перекреслили шість років реєстраційної історії.
Чому компанія пішла до суду
ТОВ «Ренесанс Холдинг» цей наказ категорично не влаштував. Представники компанії наполягали: скаргу подали із пропуском строку, розгляд провели без участі зацікавлених осіб, а головне – Мін’юст узагалі не мав повноважень переглядати дії реєстраторів, вчинені до 1 січня 2016 року. Тож у липні 2019 року компанія подала позов про визнання наказу недійсним.
І ось тут криється перший – і, як виявилося, фатальний – прорахунок. Відповідачем у позові виступило виключно Міністерство юстиції України. Жодних інших відповідачів позивач не зазначав. Усіх решту учасників – колишніх і нинішніх власників майна, банки – суди залучали лише як третіх осіб.
Справа розглядалася не один рік і пройшла кілька кіл судового оскарження. Першого разу місцевий суд у позові відмовив, апеляція – задовольнила, а Верховний Суд усе скасував і направив на новий розгляд. Чому? Бо судді першої та апеляційної інстанцій так і не з’ясували головного: чи справді права позивача порушені та чи правильно він обрав спосіб захисту.
Після повторного розгляду Господарський суд міста Києва 20 лютого 2025 року знову відмовив у позові. Апеляція це рішення підтримала. Логіка була такою: оскаржуваний наказ стосувався відновлення права власності іпотекодавців, а не захисту інтересів компанії. Позивач, мовляв, не довів, що його права взагалі порушені.
Що сказав Верховний Суд – і чому це важливо
ТОВ «Ренесанс Холдинг» подало касаційну скаргу. І ось тут, у вересні 2026 року, Верховний Суд ухвалив рішення, яке варто уважно вивчити всім, хто планує оскарження наказу Міністерства юстиції.
Колегія суддів звернулася до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної в постанові від 3 вересня 2025 року в справі № 910/2546/22. А також до свіжої постанови від 11 серпня 2026 року в справі № 910/15712/23, ухваленої вже після подання касаційної скарги.
Суть позиції така. За Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», рішення реєстратора можна оскаржити до Мін’юсту або до суду. Але Міністерство юстиції оцінює лише законність адміністративної процедури – чи правильно реєстратор усе оформив. Воно не вирішує спір про право власності. Не може сказати, кому насправді належить майно. Це компетенція суду.
А звідси – ключовий висновок: у спорах про скасування наказу Міністерства юстиції, яким скасовано реєстраційні рішення, належним відповідачем є особа, чиє право на майно оспорюється. Тобто той, щодо кого здійснено відповідний запис у Державному реєстрі прав. Мін’юст може бути співвідповідачем, але не єдиним відповідачем. Бо спір про речові права між позивачем і міністерством просто відсутній.
Звернення з позовом до неналежного відповідача – це самостійна підстава для відмови. І суд першої інстанції не може з власної ініціативи замінити відповідача чи залучити співвідповідача. За Господарським процесуальним кодексом України, визначати коло відповідачів – це право позивача, і тільки його.
Практичний урок
Колегія суддів Касаційного господарського суду підтвердила: нижчі суди правильно відмовили в позові, але помилилися в мотивах. Замість того щоб одразу звернути увагу на неналежний склад відповідачів, вони шукали, чи порушені права позивача по суті. Верховний Суд змінив мотивувальні частини рішень, залишивши відмову без змін. Касаційну скаргу задовольнили частково, а судові витрати поклали на скаржника.
Кстати, цікава деталь: поки справа блукала судовими інстанціями, Мін’юст у червні 2021 року повторно розглянув скаргу позичальника – і цього разу відмовив у її задоволенні наказом № 2093/7. Тож жодних змін у реєстрі речових прав не відбулося. Фактично результат, якого домагався позивач, уже настав – просто не через судове рішення.
Та головна думка, яку варто винести з цієї справи, стосується не конкретного результату, а самого підходу. Оскарження наказу Міністерства юстиції вимагає ретельного формування кола відповідачів ще на етапі подання позову. Якщо ви вкажете лише Мін’юст, суд матиме всі підстави відмовити, навіть не заглиблюючись у суть порушення. І жодні аргументи про процедурні помилки чи відсутність повноважень не врятують ситуацію.
Перш ніж подавати позов, спитайте себе: чий запис у реєстрі ви насправді хочете скасувати? Саме ця особа й має бути відповідачем. А Міністерство юстиції – лише другим, якщо для цього є підстави.
