Відшкодування шкоди за втрачене вилучене майно – тема, яка рано чи пізно може торкнутися кожного, хто хоч раз стикався з обшуком. Уявіть: до вас додому приходять правоохоронці, вилучають значну суму грошей, а через два роки суд скасовує арешт. Ви чекаєте на повернення коштів, але їх… просто немає. Втратили. Саме така історія сталася з громадянкою, чию справу нещодавно розглянув Верховний Суд. І рішення, ухвалене 6 травня 2026 року в межах справи № 752/29491/21-ц, розставляє важливі акценти: держава відповідає за збереження вашого майна навіть тоді, коли винною виявляється конкретна посадова особа.
Що трапилося насправді
У серпні 2019 року за місцем проживання жінки провели обшук у межах кримінального провадження. Слідчі вилучили гроші: 20 240 доларів США, 2 120 євро та 211 600 гривень. Загалом – понад мільйон гривень у перерахунку. Згодом на ці кошти наклали арешт, як це зазвичай і буває під час розслідування.
Минуло майже два роки. У червні 2021-го суд частково скасував арешт – гроші мали повернути власниці. Адвокатка одразу подала клопотання слідчому. І тут починається найцікавіше.
Кошти зникли. Службове розслідування в Бучанському управлінні поліції показало: слідча, яка вела справу, не передала вилучені гроші до уповноваженого банку для зберігання. Вона залишила їх у себе – і вони були втрачені. Матеріали службового розслідування направили до Державного бюро розслідувань.
Жінка пішла до суду з позовом про відшкодування майнової та моральної шкоди. Відповідачами стали Державна казначейська служба України та Головне управління Національної поліції Київської області.
Що вирішили суди
Голосіївський районний суд міста Києва у січні 2024 року задовольнив позов частково. З держави стягнули понад 1,29 мільйона гривень: основну суму боргу за курсом на момент розгляду справи, інфляційні втрати та 3% річних. А ось у відшкодуванні моральної шкоди та витрат на правничу допомогу відмовили.
Київський апеляційний суд у вересні 2024 року залишив це рішення без змін. Поліція подала касаційну скаргу до Верховного Суду – і програла.
Чому так? Давайте розберемо юридичну логіку, яка стоїть за цим вердиктом.
Чому відповідає саме держава
Тут ключову роль відіграє стаття 1176 Цивільного кодексу України. Вона встановлює спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органами досудового розслідування, прокуратури або суду.
Перша частина цієї статті передбачає відшкодування шкоди у дуже конкретних випадках: незаконне засудження, незаконне притягнення до кримінальної відповідальності, незаконне затримання тощо. Але втрата вилученого майна сюди не потрапляє.
І от тут вступає в дію частина шоста тієї ж статті 1176 Цивільного кодексу України. Вона каже: якщо ситуація не підпадає під частину першу, шкода відшкодовується на загальних підставах. А загальні підстави – це статті 1173 і 1174 ЦК України.
Що це означає простою мовою? Держава відповідає за шкоду, завдану незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю своїх органів або посадових осіб. І найважливіше – незалежно від вини.
Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду нагадала у своїй постанові усталену практику: для покладення відповідальності на державу потрібна сукупність лише трьох умов. Ось вони:
- Протиправність дій (або бездіяльності) посадових осіб державного органу.
- Наявність шкоди – реальних збитків, яких зазнала особа.
- Причинно-наслідковий зв’язок між першим і другим.
Вина при цьому не є обов’язковою умовою. Достатньо довести, що дії були неправомірними і що саме вони призвели до збитків.
Три умови, які склалися в одну картину
Чи була в цій справі протиправна поведінка? Безумовно. Слідча не передала вилучені кошти до уповноваженого банку, як того вимагає порядок зберігання речових доказів. Гроші зникли, а після скасування арешту їх просто не було що повертати. Це й є бездіяльність із протиправним характером.
Чи є шкода? Очевидно. Позивачка втратила понад 20 тисяч доларів, більше 2 тисяч євро та понад 211 тисяч гривень. Суди перерахували цю суму за курсом на момент ухвалення рішення – вийшло 1 030 810,40 грн.
Чи є причинний зв’язок? Так, і він прямий. Якби слідча виконала свій обов’язок і передала гроші на зберігання, власниця отримала б їх після скасування арешту. Натомість кошти зникли саме через те, що належний контроль за їх зберіганням не здійснювався.
Усі три елементи склалися – і суди першої та апеляційної інстанцій цілком логічно поклали відповідальність на державу.
Що намагалася довести поліція в касації
ГУ Нацполіції Київської області в касаційній скарзі наполягало: для відшкодування шкоди потрібне попереднє судове рішення, яке б встановило протиправність дій посадових осіб у межах кримінального провадження. Іншими словами – спершу має бути вирок щодо слідчої, а вже потім можна говорити про компенсацію.
Верховний Суд цей аргумент відхилив. Позиція суду гранично чітка: наявність вироку не є обов’язковою передумовою для задоволення цивільного позову. Достатньо трьох умов, про які ми щойно говорили.
Був ще один цікавий аргумент поліції: мовляв, кошти втрачено через їх підроблення, і цей факт має бути підтверджений окремим судовим рішенням у порядку КПК України. Тобто – це окреме кримінальне провадження, яке ще триває.
Але й тут Верховний Суд не побачив перешкод для цивільної відповідальності держави. Відшкодування шкоди за втрачене вилучене майно у цивільному порядку аж ніяк не блокує подальші слідчі дії. Позов громадянки спрямований виключно на захист її конституційного права на недоторканність майна – і це право не може залежати від темпів досудового розслідування щодо конкретної посадової особи.
Ключовий висновок із цієї справи
Верховний Суд у складі колегії суддів – Червинської, Зайцева, Коротенка, Коротуна та Тітова – залишив рішення попередніх інстанцій без змін. Касаційну скаргу поліції відхилили повністю. Постанова є остаточною й оскарженню не підлягає.
Корисний урок для кожного: якщо державний орган вилучив ваше майно, а потім втратив його – ви не безпорадні. Стаття 1176 Цивільного кодексу України у поєднанні зі статтями 1173 та 1174 дає вам реальний механізм захисту. І нехай вас не лякає відсутність вироку щодо конкретного посадовця – для цивільної відповідальності держави достатньо довести, що дії були неправомірними, шкода реальною, а зв’язок між ними – прямим.
Тягар доказування цих трьох умов, до речі, лежить на позивачеві. Тож якщо ви опинилися в подібній ситуації – фіксуйте все: ухвали суду, клопотання, відповіді (або мовчання) посадових осіб. Це і стане фундаментом вашої доказової бази. Час у таких справах – не ваш союзник, а докази – ваш єдиний козир.
