Новий законопроєкт про посилення відповідальності за насильницьке зникнення під час мобілізації вніс на розгляд Верховної Ради народний депутат Георгій Мазурашу. Ініціатива пропонує суттєво переписати статтю 146¹ Кримінального кодексу – ту саму, що стосується насильницького зникнення людей. Але цього разу фокус зміщено на дії посадовців територіальних центрів комплектування, військової служби правопорядку та інших військових службових осіб.
Давайте розберемося, що саме пропонує документ і чому це може мати значення для кожного, хто стикається з мобілізаційними заходами.
Що не так із чинною статтею 146¹
Стаття 146¹ КК України з’явилася в кодексі не так давно – вона запровадила кримінальну відповідальність за насильницьке зникнення, тобто арешт, затримання, викрадення або позбавлення волі, вчинене представником держави, коли виконавець потім заперечує сам факт таких дій або приховує долю людини.
Проблема в тому, що чинна редакція не враховує специфіки мобілізаційних процедур. А тим часом у публічному просторі дедалі частіше з’являються історії про затримання громадян представниками ТЦК із подальшим утриманням без належного оформлення, вилученням телефонів і фактичною втратою зв’язку з рідними.
Саме цю прогалину й покликаний закрити законопроєкт. Його ключова ідея – показати, що посадова особа під час мобілізації не має імунітету від кримінального переслідування за свавільні дії.
Як зміниться стаття: чотири частини замість розмитих формулювань
Законопроєкт пропонує викласти статтю 146¹ в абсолютно новій редакції – з чіткою градацією відповідальності залежно від тяжкості порушення.
Частина перша: базовий склад злочину
Тут ідеться про класичне насильницьке зникнення – арешт, затримання, викрадення чи позбавлення волі в будь-якій формі, вчинене представником держави (в тому числі іноземної), коли винний згодом відмовляється визнати факт таких дій або приховує дані про місцеперебування людини. Важливе уточнення: ця частина застосовується за відсутності ознак злочину, передбаченого статтею 146 КК (незаконне позбавлення волі або викрадення людини, вчинене будь-ким, а не лише представником держави).
Покарання – від трьох до п’яти років позбавлення волі.
Частина друга: спеціальний суб’єкт – військові посадовці
Ось тут починається найцікавіше. Друга частина статті виділяє окрему категорію порушників – службових осіб територіальних центрів комплектування (ТЦК), військової служби правопорядку або інших військових службових осіб.
Що саме їм забороняють:
- примусово утримувати людину в приміщеннях органів військового управління, збірних чи мобілізаційних пунктах, військових частинах без законних на те підстав;
- тримати особу понад встановлений законом строк адміністративного затримання;
- примусово вилучати засоби зв’язку в затриманої особи або обмежувати доступ до них.
Ключове уточнення – всі ці дії визнаються злочином, навіть якщо вони вчинені під час здійснення заходів із мобілізації. Тобто мобілізаційний контекст не виправдовує порушення.
Покарання тут суттєвіше: від п’яти до семи років позбавлення волі плюс заборона обіймати певні посади або займатися певною діяльністю строком до трьох років.
Частина третя: відповідальність командирів
Ця норма б’є по керівній ланці. Якщо службова особа з числа згаданих у другій частині видала завідомо незаконний наказ, розпорядження чи вказівку, що призвело до протиправного затримання, доставлення або утримання особи, – їй загрожує від п’яти до восьми років позбавлення волі з трирічною забороною на посади.
Але є й інший бік медалі: та сама відповідальність настає для керівника, який знав про такі дії підлеглих, проте не вжив заходів для їх припинення і не повідомив компетентні органи. Іншими словами – мовчазна згода карається так само, як і прямий наказ.
Частина четверта: обтяжуючі обставини
Найсуворіші санкції передбачені для випадків, коли діяння, описані в другій або третій частинах, вчинені:
- щодо неповнолітнього;
- щодо кількох осіб;
- за попередньою змовою групою осіб;
- із насильством, небезпечним для життя чи здоров’я;
- під впливом жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження.
У цих випадках строк позбавлення волі становить від семи до дванадцяти років, і знову ж таки – плюс три роки заборони на професію.
Примітки, які багато що змінюють
Окремої уваги заслуговують примітки до статті. Перша уточнює, кого вважати представником держави: це службові особи України, а також особи, які діють за підтримки, дозволу або згоди органів державної влади чи місцевого самоврядування України.
Цікавий нюанс: діяння, вчинені представниками іноземної держави, держави-агресора чи окупаційної адміністрації під час збройного конфлікту, кваліфікуватимуться за іншими статтями Кодексу – тими, що стосуються злочинів проти національної безпеки або воєнних злочинів.
А ось друга примітка – це, мабуть, те, що викликатиме найбільше дискусій. У ній чітко зазначено: особа, яка діє як представник держави або службова особа органів військового управління, не звільняється від кримінальної відповідальності, якщо виконувала завідомо незаконний наказ чи розпорядження керівництва.
Коротше кажучи, фраза «я виконував наказ» більше не спрацює.
Хто автор і що далі
Ініціатором законопроєкту виступив народний депутат Георгій Мазурашу, який особисто представлятиме документ під час розгляду на пленарному засіданні Верховної Ради. Це варто відзначити, адже далеко не всі депутати готові особисто супроводжувати свої ініціативи на всіх етапах парламентської процедури.
Після ухвалення закон має набрати чинності наступного дня після опублікування – жодних відтермінувань чи перехідних періодів. Протягом місяця Кабінет Міністрів має привести всю підзаконну нормативну базу у відповідність до нових норм, а також забезпечити, щоб міністерства та інші центральні органи виконавчої влади зробили те саме.
Посилення відповідальності за насильницьке зникнення під час мобілізації – це сигнал не лише потенційним порушникам, а й суспільству загалом: державний примус має межі, і навіть воєнний стан не скасовує базових прав людини. Якщо законопроєкт стане законом, у кожного, хто зіткнеться зі свавіллям під час мобілізаційних заходів, з’явиться конкретний правовий інструмент для захисту – з чіткими складами злочинів і недвозначними санкціями.
