Уявіть: ви подали позов до суду, ретельно підготували документи, а вам повертають усе назад, навіть не почавши розглядати справу по суті. Знайома ситуація? Саме про такі випадки йдеться у справі № 459/1507/23, де Верховний Суд чітко висловився: надмірний формалізм на стадії прийняття позову – це пряме порушення права на справедливий суд.
Як усе почалося
АТ КБ «ПриватБанк» звернулося до Червоноградського міського суду Львівської області з позовом про стягнення заборгованості з позичальника. Здавалося б, стандартна ситуація для банку. Проте суд першої інстанції вирішив інакше – залишив позовну заяву без руху, а згодом і взагалі повернув її позивачу.
Що ж не сподобалося місцевому суду? По-перше, частина документів була подана не в оригіналах, а в копіях. По-друге, деякі копії не були засвідчені належним чином – а це, на думку суду, суперечило статті 95 ЦПК України. І по-третє, окремі документи, зокрема «Условия и правила предоставления банковских услуг», були викладені російською мовою.
Банк подав заяву про усунення недоліків, прошив та скріпив печаткою позовну заяву з додатками. У своїх поясненнях банк наголосив: на момент укладення кредитного договору він не був ані органом державної влади, ані органом місцевого самоврядування, тож жодних заборон щодо використання російської мови в договорі не існувало. Але суд залишився непохитним.
Позиція судів першої та апеляційної інстанцій
Червоноградський міський суд, а слідом за ним і Львівський апеляційний суд, вирішили: банк не виконав вимоги ухвали про залишення позову без руху. Мовляв, письмові докази так і не були приведені у відповідність до закону, переклад на українську не надано, оригінали кількох документів відсутні. Як наслідок – позовну заяву повернуто.
Чесно кажучи, виглядає це трохи дивно. Адже банк фактично виправив те, що міг виправити: прошив документи, надав розрахунок заборгованості, довідки, виписку за договором та інші матеріали. Але суди пішли шляхом буквального тлумачення – і на цьому доступ до правосуддя для позивача закрився.
Що сказав Верховний Суд
Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду, розглянувши скаргу банку, дійшов однозначного висновку: суди попередніх інстанцій припустилися надмірного формалізму. І ось тут криється ключовий момент, який важливо розуміти кожному, хто збирається подавати позов.
Річ у тім, що статті 175 і 177 Цивільного процесуального кодексу України визначають вимоги до форми та змісту позовної заяви. А от вимоги до самих доказів там не встановлені. Аналіз доказів – їх належність, допустимість, достовірність – це завдання суду при розгляді справи по суті, а не на етапі відкриття провадження.
Верховний Суд наголосив: якщо позивач не подав оригінал письмового доказу і в суду виникли сумніви щодо копії, то наслідком має бути не повернення позовної заяви, а неврахування такого доказу при ухваленні рішення. Іншими словами, суд не може карати позивача відмовою у доступі до правосуддя через те, що йому не сподобалася якість копій документів.
Мова документів: чи обов’язковий переклад
Окремо Верховний Суд зупинився на питанні мови. Так, відповідно до статті 9 ЦПК України, цивільне судочинство ведеться державною мовою. Процесуальні документи мають подаватися українською. І позовна заява банку була викладена саме українською – жодних порушень тут немає.
А от що стосується доказів, які є документами, складеними російською мовою ще до того, як набув чинності Закон України «Про забезпечення функціонування української мови як державної»… Колегія суддів фактично визнала, що вимагати від позивача перекладу таких документів на стадії подання позову, ще й під загрозою його повернення – це вже занадто. До того ж договір укладався тоді, коли банк не належав до державних органів і жодних мовних обмежень для нього не існувало.
Право на доступ до суду – не просто слова
Ключове, на чому наголосив Верховний Суд: право на доступ до суду, гарантоване статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, не може бути ілюзорним. Держава може встановлювати певні обмеження – це нормально. Але ці обмеження не повинні підривати саму суть права на судовий захист.
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях – зокрема у справі «Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії» – неодноразово вказував: надто суворе тлумачення процесуальних норм позбавляє заявників доступу до суду, а це вже порушення Конвенції.
Колегія суддів Касаційного цивільного суду прямо зазначила: місцевий суд, повертаючи позовну заяву, фактично позбавив АТ КБ «ПриватБанк» права на доступ до правосуддя. А апеляційний суд цього навіть не помітив.
Коли можна подати докази пізніше
Тут важливий момент, який часто ігнорують на практиці. За загальним правилом, позивач зобов’язаний додати до позовної заяви всі наявні в нього докази. Це вимога частини п’ятої статті 177 ЦПК України. Але – і це «але» варто запам’ятати – за наявності поважних причин подання доказів можливе й на наступних стадіях процесу.
Верховний Суд уже формулював цю позицію раніше: у справах № 201/1333/19, № 379/460/17, № 752/16470/16-ц. Суть її проста: суд не має права залишати заяву без руху і повертати її лише через те, що якихось доказів бракує на момент подання позову.
Крім того, цікава деталь: посилання суду першої інстанції на статтю 95 ЦПК України при поверненні позовної заяви Верховний Суд визнав помилковим. Адже підстави для залишення позову без руху та його повернення визначені зовсім іншими нормами – статтями 175 і 177 ЦПК України, які регулюють вимоги до форми та змісту позову, а не до якості доказів.
Що в підсумку
Верховний Суд скасував ухвалу Червоноградського міського суду та постанову Львівського апеляційного суду, а справу направив до суду першої інстанції для продовження розгляду. Інакше кажучи, банк отримав шанс на повноцінний судовий розгляд свого позову.
Для всіх, хто стикається з подібними ситуаціями, ця постанова – справжній орієнтир. Суд не повинен перетворюватися на бюрократичний фільтр, який відсіює позови через дрібні недоліки в оформленні доказів. Формальний підхід до процесуальних норм, коли через відсутність оригіналу довідки чи незасвідчену копію людині закривають двері до правосуддя, – це не про справедливість. І Верховний Суд у справі № 459/1507/23 це підтвердив.