Позбавлення батьківських прав – це завжди крайній захід, а не спосіб покарати колишнього партнера. Саме про це йдеться в постанові Верховного Суду у справі № 594/837/24, ухваленій30 вересня2025 року. Історія, що лягла в її основу, типова для багатьох українських сімей, де один із батьків виїхав за кордон, а дитина залишилася в Украні.
Отже, батько звернувся до суду з позовом – хотів позбавити колишню дружину батьківських прав щодо їхнього неповнолітнього сина. Шлюб між ними розірвали ще в2017 році, і відтоді син постійно проживає з батьком. Мати ж із січня2022 року мешкає в Італії, де народила іншу дитину.
Аргументи батька виглядали переконливо. Мати не бере участі у вихованні сина, не цікавиться його навчанням, жодного разу не відвідала школи, не телефонавала вчителям. Успішністю і шкільним життям дитини опікуєьться виключно він.
Борщівський районний суд Тернопільської області в лютому2025 року став на бік батька. Рішенням першої інстанції матір позбавили батьківських прав і стягнули з неї аліменти. Логіка суду: жінка добровільно обрала модель поведінки, за якої вона фактично самоусунулася від виконання батьківських обов’язків, і ця поведінка не була продиктована життєвими обставинами.
Але далі сталося те, чого позивач, вочевидь, не очікував. Тернопільський апеляційний суд у травні2025 року скасував рішення першої інстанції та відмовив у задоволенні позову. Натомість суд попередив матір про необхідність змінити ставлення до виховання сина і поклав на органи опіки контроль за виконанням нею материнських обов’язків.
Чому апеляція розвернула справу на180 градусів? Вона звернула увагу на деталі, які суд першої інстанції фактично проігнорував.
По-перше, мати спілкуєьться із сином через Viber. У переписці вона називає його лагідними словами, цікавиться навчанням, вітає зі святами, отримує його фографії. Це не просто формальні повідомлення – це реальна емоційна присутність у житті дитини, нехай і на відстані. По-друге, восени2023 року жінка приїздила до України і бачилася із сином. По-третє, вона двічі переказувала гроші – по100 євро у грудні2022-го та квітні2023-го. Так, це небагато, але це свідчить про певний рівень участі. І найголовніше: мати активно заперечувала протии позову, брала участь у судових засіданнях, подавала відзив на касаційну скаргу. Це поведінка людини, яка не хоче втрачати правовий зв’язок із власною дитиною.
Саме цю позицію підтримав Верховний Суд. І отут варто зупинитися на кількох принципових моментах.
Перше і найважливіше: позбавлення батьківських прав – це винятковий захід. Він допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращий бік неможливо, і лише за наявності вини в їхніх діях. Верховний Суд постійно наголошує на цьому, зокрема в постановах від7 лютого2024 року у справі №455/307/22 та від12 березня2025 року у справі №930/1141/24. Недостатньо просто сказати «мати не бере участі» – треба довести, що вона свідомо і злісно нехтує своїми обов’язками.
Друге. Підстави для позбавлення батьківських прав закріплені в статті164 Сімейного кодексу Укранї, і цей перелік є вичерпним. Позивач послався на пункт2 частини першої статті164 Сімейного кодексу Укранї – ухилення від виконання батьківських обов’язків щодо виховання дитини. Але ключове слово тут – «ухилення». Воне має бути свідомим, умисним, а не вимушеним. Проживання за кордоном саме по собі не дорівнює свідомому ухиленню.
Третє – і це, мабуть, найважливіше для розуміння логіки суду. На перше місце завжди ставляться «якнайкращі інтереси дитини», як цього вимагає стаття3 Конвенції ООН про права дитини. Розрив сімейних зв’язків – це відрізання дитини від її коріння. Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував: розривати такі зв’язки можна лише в дуже виняткових випадках. У цій справі суд не побачив такої винятковості. Так, мати живе за кордоном. Так, її участь могла б бути активнішою. Але вона не є тією особою, чия поведінка становить реальну загрозу для дитини.
Кстаті, про висновок органу опіки та піклування. Борщівська міська рада вважала за доцільне позбавити матір батьківських прав. Але Верховний Суд нагадав: такий висновок має рекомендаційний характер і не є безумовною підставою для задоволення позову. Суд оцінює його в сукупності з усіма доказами, а не сліпо покладається на думку опіки.
Ще один важливий нюанс стосуєьться стандарту доказування. У справах про позбавлення батьківських прав застосовуєьться стандарт «дстатніх та переконливих доказів» – він вищий, ніж звичайний стандарт «вірогідності доказів». Тобто самих лише слів про те, щщо мати не бере участі у вихованні, недстатньо. Потрібні докази, які переконують суд у тому, щщо змінити ситуацію іншим шляхом неможливо.
Що ж у результаті? Верховний Суд залишив касаційну скару батька без задоволення, а постанову апеляційного суду – без змін. Мати залишаєьться матір’ю з усіма правами та обов’язками, але під контролем органу опіки, який стежитиме за тим, чи змінить вона своє ставлення до виховання сина. Для тих, хто опинився в подібній ситації, ця спрва дає чіткий синал: переїзд за кордон сам по собі не є підставою для розірвання батьківства. Суд дивиться не на географію, а на реальний зв’язок між батьками та дитиною. І якщо цей зв’язок зберігаєьться – через повідомлення, дзвінки, рідкісні зустрічі, – розривати його через суд ніхто не поспішатиме.
