Володимир Зеленський підписав закон, який змінює підхід до фінансування здобуття вищої освіти в Україні. І найголовніше, що варто знати студентам: жодних примусових відпрацювань після диплома не буде. Принаймні для більшості.
Йдеться про законопроєкт №10399, який Верховна Рада ухвалила після тривалих дискусій та активного суспільного обговорення. Його ключова ідея – перехід від звичної системи, коли держава фінансує університети, до принципу «гроші ходять за студентом». Тепер гранти стають таким самим повноцінним способом оплати навчання, як і бюджетні місця. І це, погодьтеся, досить серйозна зміна правил гри.
Кого не торкнеться обов’язкове працевлаштування
Давайте одразу розставимо крапки над «і». Студенти цивільних спеціальностей, які навчаються коштом державного бюджету, не будуть зобов’язані укладати контракт на перше робоче місце після випуску. Жодних направлень, жодних «відпрацювань» – випускник сам вирішує, куди йти працювати.
Цю норму прибрали з доопрацьованої версії законопроєкту перед другим читанням. І зробили це не випадково – суспільне обговорення виявилося настільки активним, що ігнорувати його було неможливо. Студенти, викладачі, експерти з трудового права – всі висловилися, і до цієї думки прислухалися.
У Комітеті Верховної Ради з питань освіти, науки та інновацій чітко заявили: студенти цивільних напрямів не матимуть жодних зобов’язань щодо відпрацювання чи укладення контрактів із державою. І що важливо – грантове фінансування також не передбачатиме обов’язкового працевлаштування. Тобто незалежно від того, як саме держава оплачує ваше навчання – через бюджетне місце чи через грант – ваш професійний шлях після університету залишається виключно вашим вибором.
А кого це все-таки стосується
Вимога щодо подальшого працевлаштування залишається лише для тих, хто свідомо обирає особливий шлях. Йдеться про вступників на спеціальності, пов’язані з військовою службою або роботою в структурах сектору безпеки й оборони.
Тут логіка зрозуміла: держава готує фахівця для конкретних потреб, і цей фахівець із самого початку знає, куди піде працювати. Жодного сюрпризу після четвертого курсу. Абітурієнт робить усвідомлений вибір ще на етапі вступу, розуміючи всі умови майбутнього працевлаштування.
Як усе мало виглядати спочатку
Початкова редакція законопроєкту була значно жорсткішою. Парламент ухвалив її в першому читанні з механізмом, який викликав чимало запитань.
Уявіть собі: ви провчилися два курси за бюджетні кошти, а потім мусите підписати контракт на перше робоче місце, яке вам пропонує держава. Після отримання диплома – працюєте за спеціальністю певний період. Не хочете? Тоді компенсуєте вартість навчання. Саме таку модель пропонували автори законопроєкту, і треба визнати – певна логіка в ній була.
Ідея не нова. Подібні системи працюють у деяких країнах, де держава справді вкладає значні кошти в підготовку фахівців і очікує від них певного внеску в суспільний сектор. Але українські реалії внесли свої корективи.
Чому взагалі виникла ідея відпрацювання
Прихильники обов’язкового працевлаштування наводили цілком конкретні цифри. Щороку держава фінансує підготовку близько 10 тисяч майбутніх педагогів. А до шкіл із цього потоку приходить лише приблизно 2 тисячі випускників.
Погодьтеся, ситуація дивна: бюджет вкладає значні кошти в освіту майбутнього вчителя, а той після диплому йде працювати зовсім в іншу сферу. Логіка реформаторів була простою: держава інвестує у фахівця, фахівець певний час працює за спеціальністю, а далі – обирає свій шлях самостійно.
Крім педагогів, схожа ситуація спостерігається і в медицині. Держава витрачає мільйони на підготовку лікарів, а значна частина випускників або їде за кордон, або йде у приватну практику, залишаючи державні лікарні без кадрів.
І справді, кадровий дефіцит у багатьох важливих сферах нікуди не зникає. Освіта, медицина, соціальна робота – скрізь не вистачає людей. Але чи можна розв’язати цю проблему через примус? Практика показує, що примусове працевлаштування рідко буває ефективним у довгостроковій перспективі.
Чому від ідеї відмовилися
Під час обговорення ініціатива зібрала чимало критики. І критика ця була не просто емоційною – вона спиралася на серйозні аргументи.
По-перше, виникли питання щодо відповідності Конституції України. Примусова праця в Україні заборонена, і механізм обов’язкового працевлаштування міг суперечити цьому принципу. Юристи звертали увагу: навіть якщо формально це не примусова праця, а «договірні відносини», сам факт відсутності в студента реального вибору створював конституційні ризики.
По-друге, ніхто не міг гарантувати гідний рівень оплати на тому самому першому робочому місці. Погодьтеся, одна справа – запропонувати випускнику конкурентну зарплату, і зовсім інша – змусити його працювати за мінімальну ставку. А враховуючи рівень зарплат у бюджетній сфері, особливо на початкових позиціях, перспектива виглядала не надто привабливою.
По-третє, сам механізм викликав багато запитань: хто визначатиме місце роботи, за якими критеріями, чи враховуватимуться особисті обставини студента? Усе це створювало поле для корупційних ризиків та бюрократичного свавілля.
У профільному комітеті визнали: саме норма про обов’язкове працевлаштування могла поставити під загрозу ухвалення всього законопроєкту. Тому її вирішили прибрати, зосередившись на інших, не менш важливих елементах реформи.
На чому тепер фокусується реформа
Закон про фінансування здобуття вищої освіти не зводиться лише до питання відпрацювань. Він запускає кілька паралельних змін, які разом мають оновити всю систему.
Перше – це прогнозування потреб ринку праці. Держава намагатиметься зрозуміти, яких фахівців потребуватиме економіка через 4-5 років, і відповідно формуватиме державне замовлення. Без примусу, але з розрахунком. Це складна аналітична робота, яка потребує співпраці між міністерствами, роботодавцями та закладами освіти.
Друге – оновлення системи державного замовлення. Вона має стати гнучкішою, чутливішою до реальних потреб, а не до бажань окремих університетів зберегти бюджетні місця за будь-яку ціну. Стара система часто працювала за інерцією: місця виділялися не тому, що країні потрібні ці фахівці, а тому що університет завжди їх мав.
І третє, власне, – впровадження грантового фінансування. «Гроші ходять за студентом» означає, що абітурієнт отримує кошти на навчання і сам обирає, в якому закладі освіти їх використати. Це створює здорову конкуренцію між університетами: хочеш отримати студента з грантом – забезпеч якісну освіту. Не забезпечиш – студент піде до іншого вишу разом зі своїм грантом.
Коли зміни запрацюють
Закон уже підписаний, тож процес запущено. Звісно, система не зміниться за один день – перехід до нового фінансування здобуття вищої освіти буде поступовим. Але напрямок визначено чітко: від фінансування закладів до фінансування людей, які в них навчаються.
І що особливо важливо для нинішніх і майбутніх студентів – вибір залишається за ними. Держава дає можливість отримати освіту, а не купує собі право розпоряджатися вашим майбутнім. Реформа фінансування вищої освіти робить ставку на довіру та конкуренцію, а не на примус. І це, мабуть, найкраще, що можна сказати про цей закон.
Обговорити цю новину у моєму телеграм-каналі Адвокат Олег Лукьянчиков
