Отримати примусове виконання рішення іноземного суду в Україні – завдання, яке лише на перший погляд здається суто технічним. Насправді ж тут криється чимало нюансів, і один із найважливіших – це правильне розуміння того, яку саме частину рішення треба виконувати примусово, а яку достатньо просто визнати. Саме це розмежування стало ключовим у справі № 495/8640/21, яку нещодавно розглянув Верховний Суд.
Давайте розберемося в деталях.
Про що, власне, спір
Громадянин Італії звернувся до українського суду з клопотанням: він просив надати дозвіл на примусове виконання рішення Апеляційного суду міста Рима. Тим рішенням італійський суд позбавив матір батьківських прав щодо малолітнього сина, передав дитину під опіку батькові (який живе в Римі), а також стягнув із матері судові витрати – 8 000 євро плюс ПДВ, витрати на правову допомогу та 15% загальних витрат.
Ситуація непроста: дитина вже понад 8 років живе в Україні, фактично – з матір’ю. Батько ж стверджує, що син був незаконно вивезений з Італії, і всі спроби повернути його на батьківщину наштовхуються на перешкоди. До речі, італійське рішення пройшло всі інстанції – Верховний касаційний суд Італії залишив його без змін ще у жовтні 2021 року.
Суд першої інстанції – Білгород-Дністровський міськрайонний суд Одеської області – клопотання задовольнив повністю. Логіка була простою: рішення іноземного суду остаточне, добровільно його ніхто не виконує, а підстав для відмови, передбачених статтею 468 Цивільного процесуального кодексу України, немає.
Але апеляційний суд із таким підходом не погодився.
Помилка апеляції: не та конвенція
Одеський апеляційний суд скасував ухвалу першої інстанції та відмовив у задоволенні клопотання повністю. Аргументація була такою: дитина вже давно живе в Україні, прижилася в новому середовищі, і її повернення до Італії може завдати психічної шкоди. Апеляція послалася на пункт «b» статті 13 Гаазької конвенції 1980 року – тієї самої, що регулює цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей.
І ось тут Верховний Суд вказав на принципову помилку.
Колегія суддів пояснила: коли іноземний суд уже виніс остаточне рішення по суті щодо батьківських прав, процедура його легітимізації в Україні має відбуватися через призму зовсім іншого міжнародного документа – Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року, а не конвенції 1980 року. Питання ж про повернення дитини за конвенцією 1980 року – це окрема справа (№ 495/10157/16-ц), яка, до слова, досі розглядається в суді першої інстанції.
Тобто апеляційний суд застосував не той правовий інструмент.
Ключове розмежування: виконання vs визнання
Та головне, що зробив Верховний Суд у цій справі, – чітко розмежував дві процедури, передбачені розділом ІХ Цивільного процесуального кодексу України.
Перша процедура (глава 1) – це надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду. Суд дозволяє примусове виконання та видає виконавчий лист. Це працює для рішень майнового характеру: стягнення боргу, аліментів, відшкодування шкоди.
Друга процедура (глава 2) – це визнання рішення іноземного суду, яке не підлягає примусовому виконанню. Тут суд лише визнає рішення як факт або юридичний стан, що вже відбувся за кордоном, без звернення до примусового виконання. Це стосується, наприклад, розірвання шлюбу, встановлення батьківства, визначення опіки.
І ось що важливо: рішення італійського суду було змішаним. Воно містило як майнову частину (стягнення судових витрат – 8 000 євро), так і немайнову (позбавлення батьківських прав, визначення опіки, забезпечення контактів дитини з матір’ю).
Верховний Суд дійшов висновку: немайнова частина – про батьківські права, опіку, контакти з дитиною – не підлягає примусовому виконанню. Це рішення має бути визнане як юридичний факт у порядку глави 2 розділу ІХ ЦПК України. А от заявник просив саме про примусове виконання, а не про визнання.
Тут важливий момент: колегія суддів послалася на власну попередню практику. У постанові від 25 березня 2024 року у справі № 183/1464/22 Об’єднана палата Касаційного цивільного суду вже зазначала, що судове рішення про визначення місця проживання дитини за своєю суттю є рішенням про визнання, а не про присудження. Схожий підхід застосовано і в постанові від 04 лютого 2026 року у справі № 359/10463/24: навіть коли рішення іноземного суду скасовує спільне батьківське право та надає одному з батьків одноосібні права, воно може не підлягати примусовому виконанню.
А що ж із грошима?
Зовсім інша історія – з майновою частиною рішення. Тут Верховний Суд був категоричним: жодних підстав для відмови у наданні дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду в частині стягнення судових витрат немає. Рішення набрало законної сили, строк пред’явлення до виконання не пропущений, а передбачених статтею 468 ЦПК України перешкод не встановлено.
Чесно кажучи, апеляційний суд взагалі не пояснив, чому він відмовив у цій частині. Жодних правових підстав для цього не знайшов і Верховний Суд.
До речі, цікавий нюанс: суд першої інстанції, задовольняючи клопотання, визначив гривневий еквівалент стягнутої суми – 367 678,40 грн за курсом НБУ. Верховний Суд вказав, що це неправильно. Визначення гривневого еквівалента фактично змінює резолютивну частину рішення іноземного суду, чого національний суд робити не може. Стягнення має відбуватися в євро – у тій валюті, яку визначив італійський суд.
Що в результаті
Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу батька. Постанову апеляційного суду змінили в частині мотивування: відмова у примусовому виконанні немайнової частини рішення залишилася, але з правильним обґрунтуванням – не через ризик психічної шкоди дитині, а через те, що ця частина рішення взагалі не підлягає примусовому виконанню. Вона потребує визнання.
Водночас постанову апеляції скасували в частині відмови щодо стягнення судових витрат. Ухвалу першої інстанції тут залишили в силі, прибравши звідти згадку про гривневий еквівалент.
Із цієї справи можна винести простий, але надзвичайно важливий урок для всіх, хто має справу з виконанням іноземних судових рішень в Україні. Перш ніж подавати клопотання до суду, варто уважно проаналізувати зміст рішення: яка його частина потребує примусового виконання рішення іноземного суду, а яка – лише визнання. Помилка у виборі процедури може коштувати вам кількох років судових процесів і так ніколи не привести до бажаного результату.
