Самовільне залишення військової частини – одне з найбільш резонансних питань військової юстиції останніх років. І коли Верховний Суд береться за таку справу, варто придивитися до деталей. 29 липня 2025 року колегія суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду ухвалила рішення у справі № 638/18074/23, яке розставило кілька важливих крапок над «і». Захисник військовослужбовця подав касаційну скаргу, сподіваючись скасувати вирок і направити справу на новий розгляд. Що з цього вийшло – читайте далі.
Суть справи: що сталося і який вирок отримав військовий
Історія почалася досить типово. Військовослужбовця призвали за мобілізацією 30 листопада 2022 року. Він обіймав посаду стрільця-снайпера у військовій частині. Але 17 липня 2023 року, в умовах воєнного стану, залишив місце несення служби – і був відсутній аж до 18 жовтня того ж року. Весь цей час, як установив суд, він проводив на власний розсуд, жодним чином не пов’язуючи його з виконанням військових обов’язків.
Дзержинський районний суд м. Харкова визнав чоловіка винним за ч. 5 ст. 407 Кримінального кодексу України і призначив 5 років позбавлення волі. До речі, це мінімальне покарання, передбачене санкцією статті – вона встановлює від 5 до 10 років. Апеляційний суд залишив вирок без змін. І ось тут у гру вступив захисник із касаційною скаргою.
На чому наполягала сторона захисту
Захисник висунув одразу кілька аргументів. Перший – процедурний: апеляційний суд, мовляв, розглянув справу без участі засудженого та самого захисника, проігнорувавши їхні клопотання. Другий – про повторне дослідження обставин, яке апеляція теж залишила поза увагою. І третій, мабуть, найцікавіший: захисник наполягав на закритті кримінального провадження через відсутність складу злочину, посилаючись на декриміналізацію.
Крім того, сторона захисту вважала вирок надто суворим і несправедливим. За логікою захисника, у суду були підстави застосувати статті 69 та 58 Кримінального кодексу України – тобто призначити більш м’яке покарання, ніж передбачено санкцією, або замінити позбавлення волі на інший вид покарання.
Чи справді апеляційний суд порушив процедуру
Верховний Суд досить детально проаналізував цей аргумент – і визнав його безпідставним. Ось чому.
По-перше, засудженого повідомили про надходження апеляційної скарги, але жодних заяв чи клопотань про бажання брати участь у засіданні він не подавав. По-друге, засідання призначили на 4 липня 2024 року, сторони були повідомлені належним чином. Через неявку захисника розгляд перенесли на 15 серпня. А в день засідання, о 12:00, захисник у телефонній розмові з секретарем суду сам повідомив, що не прибуде, і попросив розглядати скаргу без нього.
Ключовий момент: відповідно до ч. 4 ст. 401 Кримінального процесуального кодексу України, обов’язковий виклик обвинуваченого потрібен лише у двох випадках – коли в скарзі порушується питання про погіршення його становища або коли суд сам визнає його участь обов’язковою. Для засудженого, який тримається під вартою, додається ще одна умова: він має подати відповідне клопотання. Оскільки жодної з цих обставин не було, а захисник добровільно відмовився від участі – рішення апеляційного суду розглядати справу без сторони захисту є цілком законним.
Чому не спрацювали аргументи про м’якіше покарання
Тут усе впирається в пряму заборону, прописану в законі. Частина 1 ст. 69 КК дозволяє суду призначити покарання нижче від найнижчої межі або перейти до більш м’якого виду – але не для всіх категорій справ.
І ось важливий нюанс: у тексті статті прямо вказано, що цей механізм не застосовується до злочинів, передбачених статтями 403, 405, 407, 408, 429 КК, вчинених в умовах воєнного стану. Тобто законодавець свідомо виключив таку можливість для самовільного залишення військової частини та дезертирства під час війни. Санкція ч. 5 ст. 407 КК безальтернативна – тільки позбавлення волі від 5 до 10 років, і жодних варіантів її пом’якшення через ст. 69 КК.
Чесно кажучи, позиція захисника тут виглядала відверто слабкою – вона суперечила прямому тексту закону.
Декриміналізація: у чому помилка захисту
Це, мабуть, найцікавіша частина постанови. Захисник стверджував, що кримінальне правопорушення, передбачене ч. 5 ст. 407 КК, було декриміналізоване. І тут варто розібратися детально, бо плутанина навколо цього питання виникає досить часто.
У серпні 2024 року набрав чинності Закон України № 3902-IX, яким Кримінальний кодекс України доповнили ч. 5 ст. 401. Відповідно до цієї норми, військовослужбовець, який вперше вчинив самовільне залишення військової частини або дезертирство під час воєнного стану, може бути звільнений від кримінальної відповідальності. Але – і це ключове «але» – лише за сукупності трьох умов.
Перша: особа вчинила злочин уперше. Друга: вона добровільно звернулася до слідчого, прокурора або суду з клопотанням про намір повернутися до військової частини. І третя: є письмова згода командира на продовження служби.
Жодної з цих умов у справі № 638/18074/23 не було. Засуджений не подавав заяви про бажання продовжити службу, і відповідних даних у матеріалах провадження немає. Тож це не декриміналізація у класичному розумінні – це спеціальний механізм звільнення від відповідальності, який вимагає активних дій від самого військовослужбовця.
Корисне уточнення від Суду
Верховний Суд не обмежився відхиленням скарги, а дав сторонам практичну підказку. Якщо засуджений виявить бажання продовжити військову службу, він має право звернутися до адміністрації виправної установи в порядку ст. 81-1 КК – із заявою про умовно-дострокове звільнення для проходження військової служби. Це не стосується безпосередньо оскаржуваного вироку, але відкриває цілком реальну перспективу.
Постанова Верховного Суду у справі № 638/18074/23 добре ілюструє, як працює механізм касаційного оскарження у військових справах. Вирок і ухвалу апеляції визнали належно обґрунтованими та вмотивованими, скаргу залишили без задоволення. Для практиків тут є над чим подумати: процедурні аргументи без фактичного підґрунтя не спрацьовують, а норми про звільнення від відповідальності за ст. 401 КК потребують ініціативи самого військовослужбовця – суд не застосує їх автоматично.
