Скасування постанови ТЦК – тема, яка сьогодні хвилює тисячі військовозобов’язаних. І ось свіжий приклад: Смілянський міськрайонний суд Черкаської області 3 серпня 2026 року визнав незаконною постанову про накладення 17 000 гривень штрафу за нібито порушення правил військового обліку. Розповідаю, що саме пішло не так у діях військкомату і чому суд став на бік позивача.
Що сталося
У вересні 2025 року начальник одного з територіальних центрів комплектування виніс постанову №2587. У ній ішлося про те, що військовозобов’язаний, якого у травні 2022 року військово-лікарська комісія визнала обмежено придатним, не пройшов повторний медичний огляд до 5 червня 2025 року. За це – штраф 17 000 гривень за частиною 3 статті 210-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення.
Про існування цієї постанови чоловік дізнався випадково – аж у червні 2026 року, коли відкрили виконавче провадження і з нього почали стягувати подвоєну суму (34 000 грн штрафу плюс виконавчий збір). До того моменту жодних повісток, жодних повідомлень він не отримував.
Звідки взявся обов’язок проходити повторний медогляд
Тут важливий контекст. У березні 2024 року набрав чинності Закон України №3621-ІХ, який виключив із законодавства саме поняття «обмежено придатний». Усіх, кого раніше визнали обмежено придатними, зобов’язали пройти повторний медичний огляд. Спочатку строк був до лютого 2025 року, але згодом Законом №4235-ІХ його продовжили до 5 червня 2025 року.
Причому йти до ТЦК за направленням на ВЛК громадяни мали самостійно. Не чекаючи повістки. Саме невиконання цього обов’язку і ставили у провину позивачу.
Перша проблема: людини не було на «розгляді справи»
Читаю постанову №2587 і бачу фразу: «ОСОБА_1 вину визнав». Здавалося б, усе ясно – людина прийшла, погодилася з порушенням, отримала штраф.
Але в суді з’ясувалося зовсім інше. Позивач у той день взагалі не був у приміщенні ТЦК. Жодної повістки про виклик на 18 вересня 2025 року йому не надсилали. Жодних заяв про визнання вини він не писав.
І тут випливає серйозне порушення. Стаття 268 КУпАП чітко каже: справа про адміністративне правопорушення розглядається в присутності особи. Заочно можна – але тільки якщо людина належним чином повідомлена про дату, час і місце розгляду. Відповідач не надав суду жодного доказу такого повідомлення.
Більше того – сам запис про «визнання вини» виявився, м’яко кажучи, недостовірним. Суд звернув на це пряму увагу.
Друга проблема: жодного доказу самого порушення
Кодекс України про адміністративні правопорушення покладає обов’язок збирати докази на тих, хто складає протоколи. А в адміністративному судочинстві діє правило: правомірність свого рішення доводить суб’єкт владних повноважень. Тобто ТЦК.
Що ж надав ТЦК на підтвердження вини? Лише саму постанову, у якій було написано про порушення. І посилання на дані з системи «Оберіг». Але самих цих даних – витягів, скріншотів, роздруківок – до суду не долучили.
Суд нагадав: постанова про притягнення до відповідальності не може бути одночасно і рішенням, і доказом. Це підтвердив свого часу і Верховний Суд у справі №338/1/17. Має бути щось, що передує постанові – протокол, акт, зафіксовані обставини. Тут цього не було.
Окремо суд відзначив: відповідач не довів навіть того, що позивач взагалі належав до категорії осіб, які зобов’язані проходити повторний медогляд. У матеріалах справи немає жодного документа, який би підтверджував, що чоловіка до набрання чинності Законом №3621-ІХ справді визнавали обмежено придатним.
Третя проблема: ТЦК не мав права розглядати цю справу
А ось іще один цікавий момент. Згідно з військовим квитком та даними системи «Резерв+», позивач ніколи не перебував на обліку в тому ТЦК, який виніс постанову. До травня 2026 року він стояв на обліку зовсім в іншому місті, а потім переїхав і став на облік у третьому.
Стаття 276 КУпАП дозволяє розглядати справи за статтею 210-1 за місцем перебування особи на військовому обліку або за місцем виявлення правопорушення. Жодного з цих критеріїв ТЦК, що виніс постанову, не дотримався. Доказів того, що правопорушення сталося саме на його території обслуговування, відповідач теж не надав.
Іншими словами, ТЦК вийшов за межі своїх повноважень і розглянув справу щодо особи, яка не мала до нього жодного стосунку.
Що вирішив суд
Суддя Ігнатенко Т.В., дослідивши всі матеріали, дійшла однозначного висновку: постанова №2587 є незаконною. Її скасували, а провадження у справі закрили через відсутність складу адміністративного правопорушення.
Окремо суд нагадав про презумпцію невинуватості. Усі сумніви щодо доведеності вини тлумачаться на користь особи. Обвинувачення не може ґрунтуватися на припущеннях. Це не просто гарна фраза – це стаття 62 Конституції України та практика Європейського суду з прав людини.
Фінансовий бік питання
Оскільки позов задовольнили повністю, суд стягнув на користь позивача судовий збір – 1064,96 грн (по 532,48 грн за позовну заяву та заяву про забезпечення позову). А от із витратами на адвоката вийшло цікавіше.
Позивач просив відшкодувати 8000 грн за правничу допомогу – консультації, аналіз справи, складання запитів, позовної заяви тощо. Однак суд зменшив цю суму до 2000 грн. Чому? По-перше, не було надано акта узгодження гонорару, як того вимагав договір із адвокатом. По-друге, справа належала до категорії незначної складності, а практика в таких категоріях є усталеною.
Корисний момент для тих, хто планує судитися: суд оцінює витрати на адвоката не автоматично, а через призму співмірності. Тому важливо не лише укласти договір, а й правильно оформити всі додатки до нього.
Це рішення – не унікальне, але дуже показове. Воно чітко демонструє, що навіть в умовах воєнного стану постанови ТЦК не є «істиною в останній інстанції». Якщо процедуру порушено, якщо доказів немає, а людину навіть не повідомили про розгляд справи – суд має всі підстави для скасування постанови ТЦК. І, як бачимо, активно цим правом користується.
