Смертна кара за богохульство в Ірані стала цілком реальною перспективою для 23-річної студентки Наджме Аміні. Суд визнав її винною через допис у соцмережах, який порахували образою пророка. Дівчина вини не визнає й просить підтримки в міжнародної спільноти.
Про вирок організації “Правозахисники в Ірані” (HRAI) розповіло джерело, близьке до родини. За цими даними, йдеться саме про страту за образу пророка. А ось зміст публікацій, які лягли в основу справи, влада не розкриває. І це, до речі, погана новина для захисту: коли невідомо, які саме слова інкримінують, оскаржувати майже нічого.
Затримали студентку під час загальнонаціональних протестів. Її дописи виявила іранська кіберполіція – підрозділ, що моніторить мережу й шукає тих, хто, на думку влади, порушує релігійні норми.
Що іранське право каже про образу пророка
Тут варто зануритися в те, як улаштована тамтешня система покарань. Основою слугує Кримінальний кодекс Ісламської Республіки Іран. Покарання в ньому поділені на категорії, і найсуворіша з них – худуд. Це фіксовані міри, які суддя не має права пом’якшити чи замінити: вони прописані в законі раз і назавжди.
Образ пророка, або сабб ан-набі, належить саме до цієї категорії. Статті 262-264 п’ятої книги кодексу передбачають смертну кару за образу пророка Мухаммеда та інших великих пророків. Варіантів на кшталт “штраф або умовний строк” закон не пропонує.
Далі – нюанс, який часто губиться в новинах. Вузький виняток таки існує, і застосовується він не автоматично.
Пом’якшення спрацьовує за трьох умов, і кожну доводить сам обвинувачений:
- людина не усвідомлювала змісту сказаного;
- висловлювання прозвучало в стані сп’яніння;
- слова належать комусь іншому, а підсудний лише їх переказав.
Якщо суд визнає таку версію правдоподібною, смертну кару не застосовують. Покарання обмежується 74 ударами батогом. Щоправда, вирішує тут не буква закону, а суддя і його оцінка особи обвинуваченого. У справах про богохульство іранські суди майже завжди стають на бік обвинувачення. Тож 74 батоги радше теоретична опція, ніж реальний порятунок.
Чому звичайний допис тягне за собою такий вирок
Соцмережі в Ірані давно перетворилися на зону підвищеного ризику. Кіберполіція відстежує акаунти, зокрема ті, що ведуться через VPN. Публікація, лайк, репост – усе це може стати доказом у справі. Питання лише в тому, хто потрапить під увагу першим.
Богохульство і політичний протест – різні склади правопорушень, і покарання за них теж різні. Але під час масових протестів межа розмивається. Вулична активність плюс кілька дописів у мережі – і людина вже фігурує у справі, де з’являється смертна кара за богохульство, а не адміністративний штраф.
Під цю ж статтю регулярно потрапляють студенти, журналісти, активістки й представники релігійних меншин. Не варто плутати образу пророка з відступництвом, тобто іртідадом. Це окремий склад, і за певних умов він теж карається смертю. Тому юристи завжди уточнюють, що саме інкримінують людині: різниця у кваліфікації змінює всю лінію захисту.
Що може зупинити виконання вироку
Формально шлях є. Смертні вироки в Ірані набирають чинності лише після підтвердження Верховним судом. Якщо касаційна інстанція знайде процесуальні порушення, справу повертають на новий розгляд. Помилування теж можливе, але це вже політичне рішення керівництва країни, а не правова процедура.
На практиці виправдувальні вироки в таких справах трапляються вкрай рідко. Буває й гірше: вирок виконують, а родину ставлять до відома постфактум. Саме тому публічність і міжнародний тиск – не просто жест ввічливості. Вони підвищують ціну розправи.
Міжнародне право тут не мовчить
Іран є стороною Міжнародного пакту про громадянські й політичні права. Стаття 18 захищає свободу думки, совісті й релігії, стаття 19 – свободу вираження поглядів. Обмеження допустимі, але лише ті, що встановлені законом і потрібні для захисту прав інших людей.
Страта за висловлювання в цю логіку вписується погано. Смертна кара за богохульство – покарання, яке неможливо відшкодувати, якщо вирок виявиться помилковим. Через це правозахисники наполягають: подібні справи мають проходити щонайменше з реальною можливістю перегляду.
Організації на кшталт HRAI збирають дані про вироки, де фігурує смертна кара за богохульство, і передають їх у міжнародні інституції. Далі – заяви ООН, доповідачі зі становища в Ірані, розмови на дипломатичних майданчиках. Повільно, без гарантій, іноді безрезультатно. Але саме так часом удається зупинити конкретну страту.
Як писати про цю справу і не нашкодити
Кілька практичних правил, якщо ви журналіст, дослідник або активіст:
- не подавайте ім’я та обставини як підтверджений факт, коли єдине джерело – люди, близькі до родини;
- відділяйте заяви родини від офіційних повідомлень іранських органів;
- фіксуйте номер рішення й назву суду, щойно вони з’являться в документах.
Навіщо така педантичність? Бо коли справа дійде до апеляції або міжнародного звернення, будь-яка неточність обернеться проти людини. Правозахисні кампанії тримаються на фактах, а не на емоціях, хоч емоцій тут більш ніж достатньо.
За кожною такою новиною стоїть жива людина, яка, найімовірніше, просто написала те, що думала. Питання не в тому, образливі ці слова чи ні. Питання в тому, чи має держава право вбивати за текст.
