Справа №909/965/16 – це судовий спір, який тягнувся понад три роки і пройшов усі інстанції, від господарського суду Івано-Франківщини до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду. Позовні вимоги на майже 11,8 мільйона гривень, гучні назви сторін – «Нафтогаз» проти «Тисменицягазу» – і, здавалося б, очевидний борг за газ. Але суд задовольнив позов лише на десяту частину заявленої суми. Давайте розберемося, що пішло не так і чому це рішення важливе для всіх, хто працює з газопостачанням.
З чого все почалося
У січні 2013 року НАК «Нафтогаз України» та АТ «Оператор газорозподільної системи «Тисменицягаз» (тоді ще ПАТ «Тисменицягаз») уклали договір купівлі-продажу природного газу №13-150-ВТВ. Договір був розрахований на 2013–2015 роки, і за цей час сторони підписали до нього 17 додаткових угод – змінювали ціни, обсяги, умови оплати.
Як це часто буває в газових справах, усе почалося гладко, а закінчилося суперечкою. «Нафтогаз» стверджував, що за три роки поставив газу на 42 893 545,86 грн, а «Тисменицягаз» не доплатив 9 671 588,93 грн основного боргу. Плюс пеня, 3% річних та інфляційні втрати – загалом 11 820 194,63 грн. Саме цю суму позивач і вимагав стягнути.
Спеціальний режим розрахунків: що це таке і чому він усе змінив
Тут криється перша особливість справи. Між «Нафтогазом», «Тисменицягазом» та органами влади – фінансовими управліннями ОДА, Держказначейством – було підписано 28 спільних протокольних рішень про організацію взаєморозрахунків. Загальна сума за ними – майже 40 мільйонів гривень.
Що це означає на практиці? Сторони фактично домовилися, що оплата за газ ітиме не прямими платежами від покупця до продавця, а через спеціальний механізм взаємозаліків за рахунок коштів державного бюджету. Простіше кажучи, «Тисменицягаз» не міг самостійно вирішувати, коли і скільки платити – гроші рухалися за визначеною схемою, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України.
І це ключовий момент. Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку: оскільки відповідач не мав реальної можливості впливати на порядок, строки та розмір розрахунків, нараховувати йому пеню, інфляційні втрати і 3% річних за прострочення – неправомірно. Не можна карати за те, чого ти не контролюєш.
До речі, Верховний Суд і раніше висловлював схожу позицію – зокрема, у постанові від 03.04.2019 у справі №906/2748/18. Тож тут касація повністю підтримала попередні інстанції.
Акти за 2015 рік: фатальна процесуальна помилка
Друга – і, мабуть, найдраматичніша – частина цієї історії стосується доказів. Уявіть: ви судитеся з 2016 року, справа проходить кілька кіл розгляду, і раптом з’ясовується, що акти приймання-передачі газу за 2015 рік до матеріалів справи так і не потрапили.
Саме так сталося у справі №909/965/16. Позивач подав акти за 2015 рік аж 29 липня 2019 року – через три роки після початку розгляду, після закриття підготовчого провадження, яке тривало понад 10 місяців. Суд першої інстанції відмовився їх приймати, пославшись на статтю 80 Господарського процесуального кодексу України. Апеляція це рішення підтримала.
Чому це критично? Без цих актів неможливо довести, що газ за 2015 рік взагалі був поставлений. А отже – немає підстав вимагати за нього гроші. Єдине, що залишилося в матеріалах справи – акти за 2013–2014 роки на загальну суму 21 754 412,55 грн. Саме з них суд і виходив.
Проведена судово-економічна експертиза (висновок №23218/23219/18-72 від 28.02.2019) підтвердила: якщо брати лише ті поставки, що доведені належними документами, заборгованість становить 1 104 244,88 грн. І саме цю суму суд стягнув з «Тисменицягазу», а в решті 8,5 мільйонів основного боргу – відмовив.
Що сказав Верховний Суд
Касаційний господарський суд 18 червня 2020 року залишив рішення попередніх інстанцій без змін. Аргументи «Нафтогазу» про те, що відповідач сам визнавав борг в акті звірки та відзиві, не спрацювали.
Чому? Визнання боргу – це одне, а докази – зовсім інше. Суд керувався принципом процесуальної рівноправності сторін, або, як його ще називають, «рівності зброї». Якщо докази не подані вчасно і без поважних причин, вони не можуть бути враховані – незалежно від того, чи визнає боржник заборгованість на словах. Інакше постраждає сам принцип справедливого судочинства.
Верховний Суд також послався на принцип res judicata – правило остаточності судового рішення. Перегляд справи в касації не може бути приводом для повторної оцінки доказів або встановлення нових обставин. Повноваження суду вищого рівня – виправляти помилки, а не давати стороні третій шанс подати те, що вона не спромоглася подати раніше.
Практичний урок
Із цієї справи можна винести доволі простий, хоч і гіркий для позивача висновок: у господарському процесі мало мати рацію по суті – треба ще й вчасно подати всі документи. Підготовче провадження існує саме для цього, і суди дедалі суворіше стежать за дотриманням процесуальних строків.
Крім того, спеціальний режим розрахунків через протокольні рішення – це не просто формальність. Він реально обмежує можливості покупця впливати на розрахунки, а отже, і його відповідальність за прострочення. Судова практика тут сформована, і позиція Верховного Суду є доволі послідовною.
Платіжні доручення, акти звірки, сертифікати ТПП – усе це має значення, але вони не замінять належно оформлених і вчасно поданих актів приймання-передачі. Для юриста компанії-постачальника це має бути червоним прапорцем: перевіряйте наявність усіх первинних документів ще до подання позову. Бо потім може бути пізно.