Коли йдеться про ст. 110 КК України, більшість уявляє собі організаторів псевдореферендумів або місцевих сепаратистів. Але реальна судова практика малює значно ширшу картину. 11 серпня 2026 року Верховний Суд розставив усі крапки над «і» у справі № 607/4401/23 – і ця постанова заслуговує на увагу не лише через гучні прізвища фігурантів, а й тому, що вона чітко окреслює логіку застосування цієї норми.
Давайте розберемося, що саме сталося і які правові висновки з цього випливають.
Суть справи: два голосування, які змінили все
Фабула кримінального провадження водночас проста й моторошна. Дванадцять депутатів Державної Думи Федеральних зборів РФ – представники влади, які мали право голосувати за ратифікацію міжнародних договорів – 15 лютого 2022 року взяли участь у засіданні й підтримали постанову-звернення до президента РФ. Ішлося про визнання так званих «ДНР» та «ЛНР» незалежними державами. А вже 22 лютого 2022 року ці ж люди проголосували за ратифікацію «Договору про дружбу, співробітництво та взаємну допомогу» між РФ та цими самопроголошеними утвореннями.
Суд першої інстанції – Тернопільський міськрайонний суд – визнав: ці голосування не були ізольованими політичними рішеннями. Вони стали частиною злочинного плану, спрямованого на створення приводів для ескалації воєнного конфлікту та виправдання агресії перед світовою спільнотою. А наслідками цих дій стали загибель людей, зокрема дітей, тілесні ушкодження різного ступеня тяжкості, знищення будівель, майна та інфраструктури.
У березні 2025 року всім фігурантам винесли вирок: 15 років позбавлення волі з конфіскацією майна за ч. 3 ст. 110 КК України. Апеляція залишила рішення без змін, а касаційні скарги захисників Верховний Суд відхилив повністю.
Що каже ч. 3 ст. 110 КК України
Тут важливий момент: сама по собі ст. 110 КК України карає за умисні дії, вчинені з метою зміни меж території або державного кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією України. Частина третя – це кваліфікований склад: ті самі дії, але вчинені представниками влади, за попередньою змовою групою осіб, які призвели до загибелі людей чи інших тяжких наслідків.
Що таке «зміна території» з юридичної точки зору? Це будь-які дії, спрямовані на передачу частини території України під юрисдикцію іншої держави або на зменшення території через утворення на ній іншої суверенної держави. І ключове тут – порядок зміни території вирішується виключно всеукраїнським референдумом, який може призначити лише Верховна Рада України. Жодних інших легітимних способів просто не існує.
Суб’єкт злочину за цією статтею – загальний. Тобто ним може бути будь-яка осудна особа, яка досягла віку кримінальної відповідальності. Суб’єктивна ж сторона – прямий умисел. Ви мусите усвідомлювати, що ваші дії спрямовані саме на зміну території чи кордону України.
Колегія суддів Верховного Суду в цій справі наголосила: депутати діяли свідомо, розуміли явну злочинність власних вчинків і передбачали настання тяжких наслідків. Саме тому доводи захисту про відсутність суб’єктивної сторони складу злочину суд визнав безпідставними.
Спеціальне судове провадження: коли судять за відсутності обвинуваченого
Чесно кажучи, це один із найцікавіших процесуальних аспектів справи. Кримінальне провадження щодо всіх дванадцятьох депутатів здійснювалося за процедурою «in absentia» – тобто за відсутності обвинувачених. І захист наполегливо намагався оскаржити саме цей момент, стверджуючи про порушення права на захист.
Але суди всіх трьох інстанцій дійшли однакового висновку: процедуру дотримано бездоганно.
Повідомлення про підозру було перекладено російською мовою. Інформацію про судові засідання публікували в газеті «Урядовий кур’єр» – це офіційне друковане видання загальнодержавної сфери розповсюдження. Крім того, оголошення розміщували на офіційному вебсайті «Урядового кур’єра» та на сайтах Тернопільського міськрайонного суду й Тернопільського апеляційного суду. Повістки направляли за відомою робочою адресою електронної пошти. А самих підозрюваних оголосили в державний, міждержавний та міжнародний розшук.
Захист здійснювали професійні адвокати – це пряма вимога п. 8 ч. 2 ст. 52 КПК України для таких категорій справ. Жодних письмових заяв, клопотань чи заперечень від самих обвинувачених на адресу суду не надходило.
Верховний Суд окремо підкреслив: положення закону про спеціальне досудове розслідування та спеціальне судове провадження не визнавалися неконституційними й цілком узгоджуються зі стандартами Резолюції (75) 11 Комітету Міністрів Ради Європи щодо критеріїв провадження за відсутності обвинуваченого.
Чому не спрацювали аргументи захисту
Захисники в касаційних скаргах намагалися просунути кілька ліній. Перша – відсутність складу злочину, мовляв, немає ні суб’єкта, ні суб’єктивної сторони. Друга – недопустимість доказів. Третя – порушення права на захист через заочний розгляд. Четверта – неповнота судового розгляду та невідповідність ухвали апеляційного суду вимогам ст. 419 КПК України.
І ще один цікавий аргумент: захисники стверджували, що обвинуваченим особисто не роз’яснили можливість розгляду справи судом присяжних.
Усі ці доводи Верховний Суд відхилив. І ось чому.
По-перше, об’єктивна сторона злочину за ст. 110 КК України – це активні дії, спрямовані на зміну меж території або державного кордону. Голосування за визнання псевдореспублік та ратифікацію договору з ними – це і є такі дії. По-друге, процедуру спеціального судового провадження було дотримано, а право на захист забезпечено через обов’язкову участь адвокатів.
А щодо суду присяжних – тут спрацювала ч. 10 ст. 615 КПК України. Після введення воєнного стану (24 лютого 2022 року) за злочини, де передбачено довічне позбавлення волі, судовий розгляд здійснюється колегіально у складі трьох суддів. Обвинувальний акт у цій справі надійшов до суду вже після цієї дати, тож правило про присяжних просто не застосовувалося.
На що звернув увагу Верховний Суд
Колегія суддів нагадала важливу річ: касаційний суд не перевіряє фактичні обставини справи. Його завдання – контроль за правильністю застосування норм матеріального та процесуального права. І в цьому кримінальному провадженні суди першої та апеляційної інстанцій, на думку касації, спрацювали бездоганно.
Суд першої інстанції оцінив усі докази окремо та в сукупності. Дійшов переконливого висновку про доведеність обвинувачення. Дав правильну правову кваліфікацію. Апеляція ж належно перевірила всі доводи скарг, надала вичерпні відповіді та навела мотиви, якими керувалася. Ухвала апеляційного суду відповідає вимогам статей 370 та 419 КПК України.
Цікаво, що Верховний Суд послався й на практику Європейського суду з прав людини. Зокрема, на справу «Колоцца проти Італії» (рішення від 12 лютого 1985 року) та «Шомоді проти Італії» (рішення від 18 травня 2004 року). Принцип простий: суд зобов’язаний обґрунтувати, чи були вжиті всі можливі заходи для дотримання прав обвинуваченого на захист і доступ до правосуддя. Українські суди це зробили.
Окремо касація згадала позицію ЄСПЛ у справі «Ruiz Torija v. Spain»: право на вмотивованість рішення не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент сторони. Суди вищих інстанцій можуть просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без їх дослівного повторення.
Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону чи неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність Верховний Суд не встановив. Тож касаційні скарги залишили без задоволення, а вирок і ухвалу апеляції – без змін.
Справа № 607/4401/23 стала ще одним підтвердженням того, що ст. 110 КК України працює не лише проти тих, хто безпосередньо перебуває на території України. Географія не має значення, якщо ваші дії свідомо спрямовані на зміну меж нашої держави. А спеціальне судове провадження – це не «розправа без участі обвинуваченого», а законний механізм, що відповідає європейським стандартам і забезпечує невідворотність покарання навіть тоді, коли підозрюваний переховується за кордоном.
