Чи можна відмовити людині у застосуванні ст. 46 КК України лише тому, що десь в іншому суді роками лежить незавершений обвинувальний акт? Саме це питання довелося розв’язувати Верховному Суду, і відповідь виявилася зовсім не такою, як гадали суди першої та апеляційної інстанцій.
Давайте розберемо реальну історію, яка трапилася у Львові. Жовтень 2024 року, четверта година ранку, паркувальний майданчик біля ТРЦ «Вікторія Гарденс». Між двома чоловіками раптово спалахує конфлікт. Один із них – назвемо його підсудним – завдає іншому один-єдиний удар правою рукою в обличчя. Жодного умислу на тяжкі наслідки, жодної підготовки до бійки. Просто емоції, які вийшли з-під контролю.
Але далі стається непоправне. Від удару потерпілий втрачає рівновагу, падає навзнак і потилицею б’ється об бетонну бруківку. Діагноз – відкрита черепно-мозкова травма: забій головного мозку, перелом склепіння черепа, крововиливи під оболонки. Усе це – тяжкі тілесні ушкодження за критерієм небезпеки для життя в момент заподіяння.
Саме так виглядає типовий злочин за статтею 128 Кримінального кодексу України – необережне тяжке тілесне ушкодження. Людина не хотіла таких наслідків, але могла і повинна була їх передбачити, якби діяла обачніше.
Що вирішили суди першої та апеляційної інстанцій
Залізничний районний суд м. Львова визнав чоловіка винним і призначив йому 1 рік позбавлення волі. Щоправда, тут же звільнив від відбування покарання з випробуванням – іспитовий строк теж 1 рік. Львівський апеляційний суд із таким рішенням повністю погодився.
Здавалося б, усе логічно. Але під час розгляду справи захист подав клопотання про звільнення від кримінальної відповідальності на підставі ст. 46 КК України – у зв’язку з примиренням винного з потерпілим. І ось тут почалося найцікавіше.
Клопотання виглядало залізобетонним. По-перше, підсудний і потерпілий дійшли згоди – жодного примусу, усе добровільно. По-друге, завдана шкода відшкодована повністю, про що свідчила розписка. По-третє, сам потерпілий та його представник у судовому засіданні просили задовольнити клопотання. По-четверте, злочин за статтею 128 КК – необережний нетяжкий, тобто формально підпадає під дію статті 46.
Усе, здавалося б, сходиться. Але суди обох інстанцій відмовили.
У чому ж була заковика
Річ у тім, що з 26 грудня 2017 року в Херсонському міському суді перебував обвинувальний акт щодо цього ж чоловіка – за іншим, давнішим епізодом. Розгляд тієї справи не завершено, провадження не закрито, судимість не знята і не погашена. І місцевий суд, а слідом за ним і апеляція, вирішили: раз є незавершене провадження, то людина не може вважатися такою, що вчинила злочин уперше. А отже – ст. 46 КК України не застосовується.
Чесно кажучи, логіка на перший погляд не позбавлена сенсу. Якщо проти тебе вже висунуто обвинувачення в іншій справі – хіба можна казати про «вперше»?
Що означає «вчинила вперше» насправді
Верховний Суд відповів на це питання однозначно: ні, не можна відмовляти у застосуванні ст. 46 КК України лише через наявність іншого незавершеного провадження. І ось чому.
Тут вступає в дію презумпція невинуватості – один із фундаментальних принципів права, який працює на трьох рівнях одночасно. На міжнародному – це пункт 2 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. На конституційному – частина 1 статті 62 Конституції України. На галузевому – частина 2 статті 2 Кримінального кодексу України та стаття 17 Кримінального процесуального кодексу України.
Усі ці норми кажуть про одне й те саме: людина вважається невинуватою, доки її вину не доведено в законному порядку і не встановлено обвинувальним вироком суду. Крапка.
А тепер уявіть: десь у Херсоні лежить обвинувальний акт. Справу не розглянуто, вироку немає, вина не доведена. Чи можна на цій підставі стверджувати, що людина вже вчинила злочин? Очевидно, що ні. Факт перебування обвинувального акта на розгляді – це не доказ винуватості. Це навіть не натяк на неї. Це просто процесуальний документ, який ще має пройти повноцінний судовий розгляд.
Колегія суддів Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду прямо вказала: висновки судів попередніх інстанцій не ґрунтуються на положеннях національного законодавства. Незавершене провадження – не перешкода для визнання особи такою, що вчинила злочин уперше.
Як усе завершилося
Верховний Суд скасував вирок Залізничного районного суду м. Львова та ухвалу Львівського апеляційного суду. Чоловіка звільнили від кримінальної відповідальності за ст. 46 КК України – у зв’язку з примиренням винного з потерпілим. Кримінальне провадження закрили на підставі пункту 1 частини 2 статті 284 КПК.
К слову, цікава деталь: прокурор у Верховному Суді теж частково підтримав касаційну скаргу захисту. Тобто сторона обвинувачення погодилася – відмова була помилковою.
А от клопотання захисника про передачу справи на розгляд палати Касаційного кримінального суду для відступу від попереднього висновку Верховний Суд відхилив. Причина проста: у тій справі, на яку посилався захист, вирішувалося питання застосування ст. 46 КК при сукупності злочинів, і жодних висновків колегія суддів тоді не робила. Рішення виявилося нерелевантним.
Ця постанова – гарна ілюстрація того, як працює презумпція невинуватості в реальному житті. Не як абстрактний принцип із підручника, а як інструмент, що безпосередньо впливає на долю конкретної людини. Доки немає обвинувального вироку – немає і підстав вважати людину такою, що вчинила злочин. І жоден обвинувальний акт, що припадає пилом у суді, цього не змінює.
