Стягнення безпідставно збережених коштів – це те, про що замислюється кожен, хто заплатив гроші, а обіцяного так і не отримав. Саме така ситуація стала предметом розгляду Верховного Суду у справі № 953/7681/22, де довіритель вимагав від повіреного повернення понад 745 тисяч доларів США. Давайте розберемо, як розвивалися події та які правові висновки зробив суд.
Суть спору: гроші сплачено, доручення не виконано
Уявіть собі: ви укладаєте договір доручення, за яким інша людина має контролювати виконання великого будівельного контракту. Ви платите їй солідну винагороду – майже 750 тисяч доларів. Минають роки, а результатів немає. Саме так сталося між двома учасниками цієї справи.
29 серпня 2018 року довіритель уклав із повіреним договір доручення. Суть була проста: повірений зобов’язався здійснювати всебічний контроль за виконанням договору купівлі-продажу майнових прав, укладеного між ТОВ «Юкрейнінен Кепітел Білдинг» та ТОВ «Альфа Сіті». Йшлося про будівництво комплексу житлових будинків і об’єктів торгово-адміністративного призначення.
За це довіритель зобов’язався виплатити винагороду, еквівалентну 600 000 доларів США (згодом суму збільшили до 768 290 доларів додатковою угодою). Протягом майже двох років – з серпня 2018-го по травень 2020-го – він здійснив 23 платежі на загальну суму 745 630 доларів. Кожен платіж підтверджувався актами приймання-передачі.
Але будівництво вчасно не завершили. Забудовник порушив зобов’язання, об’єкт не здали в експлуатацію до 31 липня 2020 року, як того вимагав договір. І тут з’ясувалося головне – повірений, який отримав за контроль майже три чверті мільйона доларів, не надав жодного звіту про виконану роботу. Ані довірителю, ані суду.
Чому позивач обрав статтю 1212 Цивільного кодексу
Коли стало зрозуміло, що доручення не виконано, довіритель вирішив діяти рішуче. 19 грудня 2022 року він направив повіреному повідомлення про відмову від договору, посилаючись на частину другу статті 1008 Цивільного кодексу України. А слідом подав позов – про стягнення безпідставно збережених коштів у розмірі 745 630 доларів та штрафу в сумі 14 912,60 доларів.
Тут важливий нюанс. Стаття 1212 Цивільного кодексу України говорить: особа, яка набула майно або зберегла його в себе за рахунок іншої особи без достатньої правової підстави, зобов’язана повернути це майно. Але чи можна її застосовувати, коли між сторонами існував договір? Адже договір – це ж і є та сама «правова підстава».
Верховний Суд у своєму рішенні нагадав: договірний характер відносин справді виключає застосування статті 1212 ЦК України – але лише доти, доки договір є чинним. Якщо ж правова підстава відпала (договір розірвано, визнано недійсним або припинено), шлях для кондикційного позову відкрито.
Колегія суддів послалася на усталену практику Великої Палати Верховного Суду. Зокрема, на постанови від 26 червня 2018 року у справі № 910/9072/17 та від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17. Логіка проста: з розірванням договору зникає підстава для утримання грошей. Усе, що отримано за договором, але не відпрацьовано, підлягає поверненню.
Що казав відповідач і чому суд його не почув
Повірений захищався активно. Його аргументи зводилися ось до чого. По-перше, договір насправді не був договором доручення – це, мовляв, звичайний договір про надання інформаційно-консультаційних послуг. А отже, стаття 1008 ЦК України про право на односторонню відмову тут нібито не працює.
По-друге, строк дії договору закінчився 31 грудня 2020 року, а повідомлення про відмову позивач надіслав аж у грудні 2022-го. Хіба можна розірвати те, що вже припинилося? До того ж, лист із повідомленням повернувся з позначкою «за закінченням строку зберігання» – тобто повірений його фактично не отримав.
По-третє, позивач поводився суперечливо: два роки справно платив і навіть збільшив суму винагороди додатковою угодою, жодних претензій не висував. А тепер вимагає все назад.
Верховний Суд ці доводи відхилив. Чому? Бо сторони самі назвали свій договір договором доручення, визначили статуси «довіритель» і «повірений», підписали додаткову угоду. Жодних позовів про визнання договору недійсним чи удаваним відповідач не подавав. А в цивільному праві діє презумпція правомірності правочину – стаття 204 Цивільного кодексу України.
Щодо неотримання листа – суд зауважив: сторона має дбати про отримання кореспонденції за адресою, вказаною в договорі. Повернення листа через неотримання не скасовує факту відмови від договору.
І найголовніше – повірений так і не зміг пояснити, що саме він зробив на виконання доручення. Жодного звіту, жодного документа, жодного доказу реальної роботи. 23 платежі на майже 750 тисяч доларів – і нульовий результат.
Ключові висновки для кожного
Ця справа – гарна ілюстрація того, як працює механізм стягнення безпідставно збережених коштів у договірних відносинах. Верховний Суд чітко окреслив межі: стаття 1212 ЦК України застосовна тільки після припинення правової підстави. Якщо договір розірвано – гроші, сплачені за невиконане зобов’язання, можна повернути.
Крім того, суд підтвердив: право на односторонню відмову від договору доручення є безумовним. Частина друга статті 1008 ЦК України не вимагає доводити порушення – достатньо самого факту відмови. І жодні застереження в договорі не можуть це право обмежити.
Ще один практичний урок: відсутність звітів і доказів реального виконання роботи стає фатальною для повіреного. Якщо ви отримали гроші за договором – будьте готові показати, що саме ви для цього зробили.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій – без змін. Повірений має повернути довірителю 745 630 доларів безпідставно збережених коштів і сплатити штраф у розмірі 14 912,60 доларів. Крапка.
