Уявіть ситуацію: вас поновлюють на посаді через суд, але заробітну плату за цей час так і не платять. Більше року. Саме в такій ситуації опинився колишній президент Національної академії державного управління – і справа № 761/16888/23, яку розглядав Верховний Суд 19 серпня 2026 року, стала показовою для всіх, хто стикається зі стягненням заборгованості по заробітній платі після поновлення на роботі.
Історія тягнеться ще з квітня 2019 року, коли позивача звільнили з посади президента Академії указом Президента. Рішенням Верховного Суду від 19 травня 2020 року той указ визнали протиправним, а людину поновили на посаді. Але, як це часто буває, між судовим рішенням і його реальним виконанням пролягла прірва. Фактично позивача поновили аж 24 грудня 2021 року – через півтора року після вердикту суду.
А далі стало ще цікавіше. З моменту поновлення і до звільнення 4 січня 2023 року заробітна плата працівнику просто не виплачувалася. Жодного разу.
Хто має платити: головне питання справи
Ключова інтрига цієї справи – хто ж є належним відповідачем? Поки тривали судові баталії, Національну академію державного управління реорганізували: розпорядженням Кабінету Міністрів України від 24 лютого 2021 року № 147 її приєднали до Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Університет став правонаступником усього майна, прав та обов’язків Академії.
Університет упирався: мовляв, роботодавцем президента Академії був Президент України, а після передачі закладу до сфери управління МОН – саме міністерство й повинно платити. Проте апеляційний суд, виконуючи вказівки Верховного Суду, встановив цікавий факт: голова Комісії з реорганізації сам звертався до МОН із листами, просив виділити кошти на виплату заробітної плати поновленому президенту. Тобто в структурному підрозділі роботодавця заробітна плата позивачу фактично нараховувалася – просто не виплачувалася.
Крім того, ухвалою Шевченківського райсуду міста Києва від 22 вересня 2023 року боржника у виконавчому листі замінили з Академії на Університет – і цю ухвалу ніхто не оскаржив.
Що саме стягнули і чому
Давайте розберемо, з чого склалася фінальна сума. Апеляційний суд задовольнив кілька вимог позивача:
Перше – заробітна плата за весь період затримки з 24 грудня 2021 року по 4 січня 2023 року. Тут суд виходив із розрахунку середньоденної зарплати – 2 563,46 грн. За 263 робочі дні набігло 674 189,98 грн.
Друге – компенсація втрати частини доходів через порушення строків виплати. Це передбачено Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати». Суть проста: якщо роботодавець затримує зарплату, інфляція з’їдає її реальну вартість – і працівник має право на компенсацію цих втрат. За підрахунками суду, сума компенсації склала 165 188,71 грн.
Третє – грошова компенсація за невикористану відпустку станом на 24 грудня 2021 року. І ось тут цікавий момент: суд першої інстанції відмовив у цій вимозі, вважаючи, що вона вже була предметом іншої справи. Апеляційний суд перевірив і з’ясував – ні, не була. Тому 369 300 грн компенсації за відпустку також лягли на плечі Університету.
Четверте – середній заробіток за час вимушеного прогулу з 6 серпня по 23 грудня 2021 року. Це період, коли рішення суду про поновлення вже існувало, але фактично виконане не було. 97 днів по 1 618,98 грн – отримуємо 157 041,06 грн. Кодекс законів про працю України тут не залишає простору для маневрів: стаття 236 КЗпП прямо каже, що за час затримки виконання рішення про поновлення працівнику виплачується середній заробіток.
Моральна шкода: не просто слова
Окремої уваги заслуговує питання моральної шкоди. Позивач просив 300 000 грн, суд присудив 100 000 грн. І це не «емоційні лозунги», як намагався довести Університет у касаційній скарзі – а цілком конкретні обставини.
Суд врахував: людину незаконно звільнили, рішення про поновлення не виконували 19 місяців, у день поновлення одразу попередили про наступне звільнення, альтернативну роботу не запропонували, заробітну плату не платили більше року. У жовтні 2022 року позивач навіть звертався до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини – настільки безвихідною була ситуація. Стаття 237-1 КЗпП України передбачає відшкодування моральної шкоди працівнику, якщо порушення його прав призвело до моральних страждань – і апеляційний суд цілком обґрунтовано це застосував.
Що вирішив Верховний Суд
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду частково задовольнив касаційну скаргу Університету – але лише щодо формулювання резолютивної частини. Суть залишилася незмінною: усі суми підлягають стягненню.
Єдине уточнення, яке вніс Верховний Суд – вказівка на те, що з присуджених сум мають бути утримані податки та збори. Раніше апеляційний суд написав «без урахування податків та обов’язкових платежів», що могло створити хибне враження, ніби працівник отримає ці гроші «чистими». Насправді ж роботодавець як податковий агент зобов’язаний утримати ПДФО (18%) та військовий збір (1,5%) при виплаті.
Ключовий висновок цієї справи: стягнення заборгованості по заробітній платі після поновлення на роботі не залежить від того, чи фактично працював працівник. Якщо роботодавець – або його правонаступник – зволікає з виконанням судового рішення, він ризикує отримати не лише основний борг, а й компенсацію інфляційних втрат, середній заробіток за час вимушеного прогулу, оплату невикористаної відпустки та моральну шкоду. Загальна сума стягнення в цій справі перевищила 1,3 млн грн – і це без урахування судових витрат, які додатковою постановою також поклали на Університет.
