Детонація в селі Мила, яка забрала 38 життів і зруйнувала 130 будинків, досі залишає більше запитань, ніж відповідей. І не лише про те, як таке могло статися на п’ятий рік війни під Києвом. Політолог Ігор Рейтерович, який добре знає цю місцевість, став одним із тих, хто публічно озвучив те, що хвилює багатьох: чи справді в густозабудованому селі могли зберігати щось військове? І якщо так — хто за це має відповісти перед законом.
Юридичний вимір трагедії проявляється не одразу. Спочатку ми чуємо про ворожий удар, про жертви, про рятувальників. Але варто поставити всього два запитання — і стає зрозуміло: без правової оцінки цю історію закрити не вдасться. Перше: чому боєприпаси опинилися в місці, де ризик для цивільних був очевидним? Друге: чи провели компетентні органи належне розслідування і чи готові вони назвати винних?
Почнемо з того, що закон вимагає від держави гарантувати безпеку своїх громадян навіть під час війни. Ідеться не про абстрактні обіцянки, а про конкретні норми. Наприклад, Кримінальний кодекс України містить статті про порушення правил поводження зі зброєю, вибуховими речовинами та боєприпасами (ст. 263, 264, 267). Якщо через порушення таких правил настала загибель людей — наслідки можуть бути серйозними, аж до позбавлення волі на строк до десяти років і більше.
Але в Милі ситуація особливо болюча своєю невизначеністю. Офіційних заяв про те, що саме здетонувало і кому належало, довгий час не було. Рейтерович звертає увагу на парадокс: неможливо уявити військовий склад у щільно забудованому селі, де люди живуть на відстані кількох метрів одне від одного. Однак факт детонації вказує на те, що або склад таки існував, або вибухонебезпечні предмети зберігалися в неналежних умовах. Або ж ідеться про залишену техніку чи боєприпаси, які не були вчасно знешкоджені. Кожен із цих сценаріїв породжує свій ланцюжок правової відповідальності.
Тут варто згадати і міжнародне гуманітарне право. Женевські конвенції вимагають від сторін збройного конфлікту уникати розташування військових об’єктів поблизу цивільного населення, щоб не перетворювати мирних мешканців на живий щит. Коли ж об’єкт все одно опиняється серед житлових кварталів — тягар пояснень лягає на командування або місцеву владу. Саме тому сім’ї загиблих і постраждалі мають право вимагати не лише співчуття, а й повної правової картини того, що сталося в день трагедії.
Ключове слово, яке багато хто боїться вимовляти вголос, — розслідування. У відкритих джерелах на момент підготовки матеріалу немає чітких даних про те, чи відкрито кримінальне провадження безпосередньо за фактом порушення правил зберігання боєприпасів, чи є в ньому підозрювані. Без такої інформації будь-які розмови про «витягнуті уроки» ризикують залишитися просто словами. Не виключено, що слідство ведеться, але закритий характер воєнного часу часто обмежує доступ до деталей. І все ж — мовчання породжує недовіру. Люди, які втратили близьких у Милі, мають право знати, чи притягне держава до відповідальності тих, через чию недбалість або злочинне рішення сталася детонація.
Окремо стоїть питання компенсацій. Пошкоджено або зруйновано 130 будинків — це сотні родин, які залишилися без даху над головою. Механізм відшкодування за знищене під час війни майно в Україні поступово вибудовується, але він переважно зосереджений на наслідках ворожих обстрілів. У цьому ж випадку першопричиною масових руйнувань стала вторинна детонація боєприпасів, що знаходилися в межах села. Якщо буде встановлено, що ці боєприпаси розташовувалися там із порушенням норм безпеки, то перед постраждалими відкривається шлях не лише до державних програм, а й до судових позовів проти конкретних посадових осіб чи військових частин.
А тепер давайте повернемося до маркера, про який говорить Рейтерович: чи витягнуто уроки? Відповідь дасть не публічна риторика, а правозастосування. Якщо подібні трагедії не повторяться — значить, посадовці на місцях переглянули алгоритми контролю за небезпечними об’єктами. Якщо ж ми побачимо нові вибухи в житлових кварталах через зберігання військового майна без належної ізоляції, це означатиме, що система не зробила висновків. Саме тому суспільству так важливо дотиснути питання відкритості слідства. Не заради сенсацій, а щоб перетворити біль 38 загиблих на реальні зміни в правилах безпеки.
І ще один аспект, який рідко обговорюють. Трагедія в Милі оголила проблему залишених або погано облікованих боєприпасів на територіях, які вже давно вважаються тиловими. Коли лінія фронту була поруч на початку повномасштабного вторгнення, військові могли розміщувати склади часто без ідеального планування — час підтискав. Але з плином п’яти років кожен такий об’єкт має бути або перенесений подалі від цивільних, або взятий під посилену охорону. Формально це обов’язок командування і військових адміністрацій. Якщо ж перевірка не проводилася, то мова йде про службову недбалість із трагічними наслідками.
Додам важливий нюанс: навіть якщо виявиться, що боєприпаси належали противнику і були залишені після боїв 2022 року, відповідальність із держави не знімається. Адже існує обов’язок розмінування і знешкодження вибухонебезпечних предметів на звільнених територіях. Закон України «Про протимінну діяльність в Україні» прямо покладає цей обов’язок на центральні та місцеві органи виконавчої влади. Тож доки триває слідство, не варто виключати жодного сценарію, включно з тим, що необережність і неналежне планування призвели до займання і вибуху.
Можливо, найскладніше для постраждалих — це психологічна пастка очікування. Без чітких відповідей вони застрягають між горем і бюрократією. Але юридична реальність така: без зафіксованого в процесуальних документах складу злочину не буває ані покарання, ані справедливого відшкодування. Тому перше, що можуть зробити люди, — вимагати від правоохоронних органів офіційного повідомлення про стан досудового розслідування. І якщо такого провадження немає — домагатися його відкриття через суд.
Трагедія в селі Мила сколихнула країну саме своєю моторошною невипадковістю. Десятки родин втратили рідних не під час прямого ракетного удару, а через вторинний вибух, якого могло не бути. Коли слідство дасть юридичну оцінку тому, чи мали боєприпаси взагалі перебувати в цьому місці, ми отримаємо не просто ще одну галочку в кримінальній статистиці. Ми отримаємо тест на здатність держави захищати своїх навіть тоді, коли небезпека чатує зсередини. І поки відповіді немає — питання, поставлене політологом, залишається відкритим для всіх нас.
