Тристоронній договір про соціальні послуги з догляду – це не просто папірець із печаткою, а документ, від якого залежить і обсяг допомоги для людини з інвалідністю, і розмір компенсації для того, хто цю допомогу надає. Коли між сторонами такого договору спалахує конфлікт, постає несподівано складне питання: а до якого суду йти?
Саме на нього довелося відповідати Верховному Суду у квітні 2026 року. Відповідь виявилася принциповою – і не лише для учасників тієї конкретної справи.
Історія, з якої все почалося
Уявіть: мати роками доглядає за дорослою донькою. Дівчина з дитинства має інвалідність І групи підгрупи «А» – це найважчий ступінь, коли людина потребує постійної сторонньої допомоги буквально в усьому. Жінка вирішує оформити догляд офіційно, через механізм, передбачений Законом України «Про соціальні послуги».
Вона подає заяву до Департаменту соціальної політики Вінницької міської ради. Той готує тристоронній договір про надання соціальних послуг з догляду на професійній основі. Сторони – мати (надавачка), донька (отримувачка) і сам Департамент.
І ось тут починається найцікавіше. Жінка дивиться на проєкт договору – і бачить, що перелік заходів догляду, як і кількість годин, абсолютно не відповідають реальним потребам її доньки. Наслідок очевидний: розмір компенсації виходить удвічі, а то й утричі меншим за той, на який вона розраховувала.
Вона наполягає на максимально можливому обсязі – 360 годин на місяць. Чиновники стоять на своєму: мовляв, стільки не потрібно.
Несподіваний поворот у судах
Мати з донькою йдуть до суду з трьома вимогами. Перша – визнати дії Департаменту протиправними. Друга – зобов’язати укласти тристоронній договір із зазначенням 360 годин на місяць. Третя – стягнути 120 000 гривень моральної шкоди.
Але Вінницький окружний адміністративний суд навіть не став розглядати справу по суті. Відмовив у відкритті провадження з формулюванням: це не адміністративний спір, а цивільний. Сьомий апеляційний адміністративний суд цю позицію підтримав.
Логіка була такою. Укладення договору про соціальні послуги – це не реалізація владних повноважень. Департамент тут виступає як рівноправний учасник цивільно-правових відносин. А позивачка захищає своє майнове право на отримання компенсації. Отже – ласкаво просимо до цивільного суду.
Звучить начебто переконливо. Але чи справді це так?
Верховний Суд бере слово
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду розібрав ситуацію набагато глибше. І зробив висновок, прямо протилежний тому, що ухвалили попередні інстанції.
Перший аргумент – про природу відносин. Підготовка тристороннього договору – це не вільні переговори рівних сторін, як от коли ви домовляєтеся з сусідом про оренду гаража. Це частина жорстко регламентованої адміністративної процедури. Надавач і отримувач послуг не можуть впливати на зміст договору, не можуть змінювати його умови, не можуть обирати іншого контрагента замість Департаменту.
Другий аргумент – про гроші. Компенсація за догляд, пояснив Суд, це не договірна ціна, яку можна обговорювати й торгуватися. Це соціальна виплата, розмір якої жорстко визначений законом: 70 відсотків мінімальної заробітної плати у погодинному розмірі за одну годину догляду, але не більше 360 годин на місяць. Жодної «свободи договору» тут немає і бути не може.
І третій, мабуть, найвагоміший аргумент. Верховний Суд чітко вказав: дії з підготовки такого договору охоплюються поняттям адміністративної послуги. А надання адміністративних послуг – це класична сфера адміністративного судочинства.
Коли договір стає адміністративним
Колегія суддів проаналізувала комплекс нормативних актів. Ключову роль відіграли положення Кодексу адміністративного судочинства України та Закону України «Про соціальні послуги».
У Кодексі адміністративного судочинства України є пряма норма: юрисдикція адмінсудів поширюється на спори щодо укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів. А що таке адміністративний договір? Це правовий акт за участю суб’єкта владних повноважень, який укладається на підставі закону для врегулювання питань надання адміністративних послуг.
Тристоронній договір про соціальні послуги, як встановив Суд, має всі без винятку ознаки саме адміністративного договору. Він визначає взаємні права й обов’язки учасників у публічно-правовій сфері, укладається на підставі закону – і слугує інструментом для реалізації адміністративної послуги з призначення компенсації.
Крім того, Суд послався на Порядок подання та оформлення документів, призначення і виплати компенсації фізичним особам, які надають соціальні послуги з догляду без здійснення підприємницької діяльності на професійній основі, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 06 жовтня 2021 року № 1040. Цей документ детально регламентує кожен крок процедури – від подання заяви до виплати грошей. І жоден із цих кроків не передбачає «договірної свободи» сторін.
Що це означає для звичайної людини
Рішення Верховного Суду у цій справі має значення, яке виходить далеко за межі конкретної ситуації у Вінниці.
По-перше, воно дало чіткий орієнтир: спори щодо умов тристороннього договору про соціальні послуги, обсягу заходів догляду, кількості годин – усе це сфера адміністративної, а не цивільної юстиції. Якщо чиновник занизив обсяг послуг або взагалі відмовив в укладенні договору – оскаржувати такі дії потрібно саме в адміністративному суді.
Це принципово, бо процедура розгляду, строки звернення й правила доказування в адміністративному та цивільному процесах відрізняються кардинально. Помилка з вибором суду може коштувати людині втраченого часу і нервів.
По-друге, Суд визнав те, що й так очевидно кожному, хто хоч раз стикався із соціальними чиновниками: сторони такого договору не є рівноправними. Коли людина приходить оформлювати допомогу з догляду, вона не веде комерційних переговорів. Вона реалізує гарантоване державою право – і просить лише того, що передбачено законом.
Справу направили до Вінницького окружного адміністративного суду для продовження розгляду. Тепер цей суд має вивчити позов по суті: чи справді Департамент безпідставно занизив обсяг годин догляду, чи врахував реальні потреби доньки позивачки, чи правильно розрахував компенсацію.
Але навіть без остаточного рішення по суті, ця постанова Верховного Суду вже стала важливою віхою. Вона нагадала: соціальний захист – це не цивільно-правова оборудка. Це публічно-правовий обов’язок держави. І спори навколо нього мають вирішуватися там, де їм і належить – в адміністративному суді.
