Уявіть ситуацію: конфлікт на тротуарі, бійка, нецензурна лайка. А потім – кримінальна справа за частиною 2 статті 296 Кримінального кодексу України. І ось захисник у касації заявляє: тротуар – це не громадське місце, а отже, і складу хуліганства немає. Саме таку позицію 10 березня 2026 року розглянув Верховний Суд у справі, яка тягнулася з 2018 року. Рішення, чесно кажучи, вийшло повчальним для всіх, хто стикається з кримінальним правом.
Що сталося того вечора у Христинівці
8 червня 2018 року, близько 21:00. Міський парк імені Шевченка у Христинівці на Черкащині. Три жінки, як встановив суд, розпивали алкоголь у громадському місці та припаркували автомобіль прямо в парковій зоні. Повз них проходило подружжя. Чоловік зробив зауваження щодо порушення порядку – і зробив це, за матеріалами справи, у формі вітання з нецензурною лексикою.
Реакція була миттєвою. Усі троє підійшли до подружжя, почали нецензурно висловлюватися, а потім завдали ударів руками по різних частинах тіла обом потерпілим. Наслідок – легкі тілесні ушкодження, зафіксовані судово-медичними експертизами.
Конфлікт потрапив на відео. Хтось із очевидців знімав усе на мобільний телефон, і ці записи пізніше стали ключовими доказами. Монастирищенський районний суд Черкаської області 9 квітня 2024 року визнав усіх трьох жінок винними за частиною 2 статті 296 Кримінального кодексу України – хуліганство, вчинене групою осіб. Призначив 2 роки 6 місяців позбавлення волі. І тут же звільнив від покарання: строки давності притягнення до кримінальної відповідальності, передбачені пунктом 3 частини 1 статті 49 Кримінального кодексу України, минули.
Захисник із таким рішенням не погодився. Апеляційний суд залишив вирок без змін. Тоді адвокат пішов до касації.
Чому захист наполягав: тротуар – не громадське місце
Аргументи сторони захисту в касаційній скарзі були, скажімо так, несподіваними. Перший і найгучніший: тротуар не є громадським місцем. Логіка, вочевидь, будувалася на тому, що подія відбувалася не в самому парку, а на прилеглому тротуарі, який нібито не підпадає під визначення громадського місця для цілей статті 296 Кримінального кодексу України.
Другий аргумент: немає умислу на грубе порушення громадського порядку. Засуджені, мовляв, лише намагалися припинити агресивну поведінку потерпілого, який сам почав конфлікт нецензурним вітанням. З точки зору захисту, це був звичайний побутовий конфлікт, а не хуліганство.
І третій аргумент, суто технічний: суд призначив одне покарання для всіх трьох обвинувачених, а не кожній окремо, як того вимагає Кримінальний процесуальний кодекс України.
Як суд пояснив, що таке громадське місце
Ось тут – найцікавіше. Верховний Суд у постанові від 10 березня 2026 року чітко і недвозначно сказав: тротуар – громадське місце. Без варіантів.
Тротуар, за визначенням, є елементом дороги, призначеним для руху пішоходів. Він прилягає до проїзної частини або відокремлений від неї газоном. Це частина вулично-дорожньої мережі, вільна для необмеженого кола осіб. Хто завгодно може там перебувати в будь-який час. А отже – громадське місце.
Крім того, суд апеляційної інстанції звернув увагу на важливий географічний нюанс: тротуар, де стався конфлікт, розмежовує паркову зону і проїзну частину, прилягаючи до обох. Іншими словами, навіть якщо дивитися суто просторово – це частина публічного простору, де постійно ходять люди.
Колегія суддів також нагадала: за усталеною судовою практикою громадський порядок може бути порушений навіть у безлюдному місці, в будь-який час доби, за присутності лише самого потерпілого. Тож дискусія про те, чи є тротуар громадським місцем, з точки зору права взагалі не мала би виникати.
Хуліганство чи конфлікт на особистому ґрунті?
Другий блок аргументів захисту стосувався кваліфікації дій. Ключове питання: де межа між хуліганством і злочином проти особи?
Верховний Суд нагадав базові критерії. Якщо бійка виникла через особисту неприязнь, через попередній конфлікт між знайомими людьми – це одна історія. Якщо ж дії вчиняються з мотивів явної неповаги до суспільства, супроводжуються особливою зухвалістю, і приводом стає якась дрібниця – це хуліганство.
Що побачив суд у цій справі? По-перше, сторони не були знайомі. Жодних особистих неприязних стосунків до конфлікту не існувало. По-друге, ініціаторами стали саме обвинувачені: вони підійшли до потерпілих у відповідь на зауваження, яке хоч і було зроблене в грубій формі, але по суті виявилося справедливим – про паркування в парку та вживання алкоголю в громадському місці. По-третє, одна з потерпілих взагалі не брала участі в словесній перепалці – вона просто була поруч із чоловіком.
Суд першої інстанції встановив: дії обвинувачених були активними, зухвалими, демонстративними. Вони показали свою зверхність, зневагу до правил поведінки в суспільстві. І це, на думку всіх трьох судових інстанцій, є класичним хуліганством, а не побутовою сваркою.
До речі, варто згадати правову позицію Великої Палати у справі №288/1158/16-к від 3 липня 2019 року. Там чітко сказано: для кваліфікації за статтею 296 Кримінального кодексу України обов’язковим є поєднання об’єктивної сторони – грубе порушення громадського порядку з особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом – і суб’єктивної сторони, тобто мотиву явної неповаги до суспільства. У цій справі обидва компоненти були в наявності.
Покарання «одне на всіх» – чи справді порушення
Щодо третього аргументу захисту – тут усе не так однозначно, але й не фатально для вироку.
Так, пункт 2 частини 4 статті 374 Кримінального процесуального кодексу України дійсно вимагає зазначати в резолютивній частині вироку покарання по кожному обвинуваченню окремо. Суд першої інстанції сформулював це як «призначити покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки 6 місяців», звертаючись до всіх трьох обвинувачених разом, а не до кожної персонально.
Верховний Суд погодився: формулювання неідеальне. Але це не те істотне порушення, яке тягне за собою безумовне скасування судового рішення. По-перше, розмір покарання однаковий для всіх – санкція частини 2 статті 296 Кримінального кодексу України цілком це дозволяє. По-друге, і це головне, усіх трьох однаково звільнили від покарання через закінчення строків давності на підставі частини 5 статті 74 Кримінального кодексу України.
Іншими словами, будь-яке редагування резолютивної частини вироку жодним чином не змінило б долю засуджених. Тому касаційний суд цей довід відхилив.
Кілька додаткових штрихів до загальної картини. Захист намагався виключити з доказової бази відеозаписи з мобільних телефонів, однак апеляційний суд визнав їх належними доказами. Вони об’єктивно відображають обставини події та разом з іншими матеріалами справи підтверджують і факт бійки, і винуватість обвинувачених. Так само допустимими були визнані висновки судово-медичних експертиз – їх проводив кваліфікований експерт на підставі наданих матеріалів. А от витяг зі стенограми сесії Черкаської обласної ради, де заслуховували потерпілих, суд обґрунтовано визнав недопустимим доказом – через порушення принципу безпосередності сприйняття показань. Це зайвий раз підтверджує: суди підійшли до оцінки кожного доказу ретельно і без упередженості.
Верховний Суд залишив вирок та ухвалу апеляційного суду без змін. Касаційна скарга захисника не знайшла підтримки. Справа, яка почалася літнього вечора 2018 року в маленькому черкаському містечку, завершилася в березні 2026-го в залі Касаційного кримінального суду. І хоча засуджені уникли реального покарання через сплив строків давності, правова позиція, сформульована Судом, уже стала частиною практики: тротуар – це громадське місце. Точка.
