Країні потрібно щомісяця залучати до Сил оборони щонайменше 30 тисяч людей – і це не просто цифра зі зведень, а пряма вимога воєнного часу, про яку нещодавно говорив керівник Офісу Президента. Але сам процес мобілізації сьогодні викликає не менше запитань і суперечок, ніж статистика втрат чи темпи постачання зброї.
З одного боку, суспільство обурюють сюжети з так званою «бусифікацією» – коли представники територіальних центрів комплектування діють жорстко, іноді на межі закону. З іншого – є десятки тисяч людей, які свідомо уникають призову, і їхнє ухилення від мобілізації стає не менш кричущою проблемою. Де проходить межа між примусом і обов’язком, і чому без особистої відповідальності кожного годі чекати змін у роботі ТЦК – про це варто говорити відверто.
Ветеран Михайло Дамаскін у нещодавньому коментарі порушив якраз цей болісний нерв. Він чесно визнає: проблеми з мобілізацією справді існують, і неприйнятні моменти трапляються з обох боків. Ключове слово тут – «з обох». Бо ми звикли дивитися на ситуацію очима або лише цивільного, якого лякає невизначеність, або лише військового, який щодня тримає фронт.
Але реальність, як завжди, складніша.
Коли людина готова йти, але хоче розуміти куди – це нормально
Цікаво, що Дамаскін наводить приклад зі своїх знайомих. Їх мобілізували, однак без типового для нинішніх відео жорсткого сценарію. У них не відбирали телефони, не заштовхували в автомобіль і не закривали на кілька днів у приміщенні без зв’язку. Натомість дали можливість обрати підрозділ.
Здавалося б, дрібниця. Але саме ця дрібниця часто стає вирішальною. Коли людина знає, що потрапить не в абстрактну «якусь бригаду», а туди, де її навички будуть корисні, рівень стресу падає кардинально.
Коли обидві сторони спілкуються спокійно, конфліктів не виникає – проста істина, яка чомусь досі працює не всюди. Ухилення від мобілізації часто починається не з бажання втекти від обов’язку, а зі страху перед невідомістю. Страх цей цілком зрозумілий, але саме на цьому етапі й потрібна адекватна комунікація від системи. Показати людині, що її не сприймають як гарматне м’ясо, – завдання, яке неможливо виконати через грубу силу.
Чому «бусифікація» токсична для обох сторін
Тут важливий психологічний момент. Коли людину хапають на вулиці, це принижує її гідність. А принижена людина в армії – це поганий солдат. Він уже демотивований, він не довіряє командирам, він внутрішньо шукає спосіб уникнути участі в бойових діях. Чи потрібні такі бійці підрозділу, який працює на складному відтинку фронту? Питання риторичне.
І водночас ветерани чесно кажуть: на початку повномасштабної війни жодної примусової «бусифікації» не було. Черги до військкоматів стояли добровільно. Люди йшли самі, бо розуміли рівень загрози.
Що змінилося? Війна стала тривалою. Страх притупився, а втома накопичилася. І ось тут ухилення від мобілізації перетворилося на масове явище, а держава ввімкнула механізм примусу. Тільки механізм цей часто працює криво, викликаючи ще більший спротив.
Інший шлях – рекрутинг або напряму в частину
Крім стандартної повістки, сьогодні є альтернативні варіанти долучитися до війська. Можна звернутися напряму до військової частини, яка вас цікавить. Можна скористатися платформами рекрутингу, де пропонують конкретні посади – від стрільця до оператора дронів чи діловода.
Ці інструменти не скасовують загальний обов’язок, але дають людині контроль над вибором. А контроль – це те, що знижує тривожність. Коли ти сам обираєш куди йти, ти вже не жертва обставин. Ти – доросла людина, яка ухвалила рішення.
Дамаскін наголошує на тому, про що часто забувають у гарячих дискусіях: реформа ТЦК неможлива без зустрічного руху. Спершу важливо, аби кожен українець діяв свідомо. Не тому, що «так треба» чи «бо держава зобов’язує». А тому, що без цього країна просто не вистоїть.
Свідомість як фундамент будь-якої реформи
Коли ми говоримо про те, що систему треба змінювати, часто маємо на увазі лише одну сторону – державний апарат. Мовляв, нехай чиновники стануть чемними, а працівники ТЦК – ввічливими. Це абсолютно справедлива вимога. Але якщо у відповідь на ввічливість система отримує чергову спробу ухилення, зворотний зв’язок буде жорсткішим. Це замкнене коло.
Якщо ми побачимо відповідальність від людей, то, гадаю, ТЦК почне по-іншому працювати, – ця думка ветерана не про виправдання свавілля. Вона про причинно-наслідковий зв’язок, який ми часто ігноруємо. Суспільний запит на реформу має супроводжуватися суспільною ж готовністю виконувати обов’язок.
Звісно, це не означає, що окремі випадки відвертого беззаконня з боку працівників ТЦК можна списувати на «самі винні». Кожен такий епізод потребує окремого розслідування і покарання винних. Але системно – без зміни ставлення до мобілізації всередині самого суспільства – реформи буксуватимуть.
Ухилення від мобілізації сьогодні має не лише юридичний вимір. Воно має вимір моральний. Коли одні тримають позиції місяцями без ротації, а інші шукають способи перетнути кордон поза пунктами пропуску, то справа вже не в недоліках законодавства. Справа в особистому виборі.
Простий тест на дорослість
Цю розмову неприємно вести. Але, мабуть, вона і є тим самим тестом на дорослість для суспільства. Можна роками обговорювати корупцію у військкоматах, недолугу цифровізацію чи відсутність нормальної підготовки. Усе це – реальні проблеми, які треба вирішувати. Але коли над головою свистять ракети, починаєш цінувати не ідеальність системи, а здатність людей просто робити свою справу.
І, мабуть, саме цього бракує зараз найбільше. Просто робити свою справу. Без героїчного пафосу і без панічної втечі. Спокійно, виважено, з розумінням, що альтернативи немає. Ані в тебе особисто, ані в держави загалом.
