Коли президент України Володимир Зеленський опублікував відкритий лист до Володимира Путіна, у Москві одразу заявили про порушення дипломатичних норм. Міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров навіть поскаржився, що послання «чомусь розіслали по всьому світу». Мовляв, так робити не прийнято. Але що насправді стоїть за цим обуренням і чи справді йдеться про етикет?
Уявіть: ви хочете сказати щось важливе людині, яка систематично ігнорує ваші дзвінки й не відповідає на закриті листи. Ви пробували десятки разів – марно. Тоді ви пишете їй відкритий лист, який побачать сотні людей, щоб уже точно не змогла відмовчатися. Саме таку логіку, схоже, обрав Зеленський. І реакція Кремля лише підтвердила: цей крок влучив у ціль.
Лавров заявив, що відкритий лист – це не по-джентльменськи. Під час пресконференції 8 червня 2026 року він наголосив, що «так, напевно, ввічливі люди не чинять». Крім того, російський міністр передав оцінку Путіна: той сприйняв послання «швидше як вказівку на те, що переговори Україні не потрібні». Іншими словами, замість того щоб обговорити суть, Кремль зосередився на формі. Цікавий прийом, чи не так?
Напередодні схожу позицію озвучив і речник Кремля Дмитро Пєсков. Він дорікнув українському президентові, що той міг просто передати лист, а не використовувати, як висловився пєсков, «мегафон». Таке формулювання теж промовисте. Воно ніби натякає, що відкритий лист – це галас, розрахований на публіку. Але хіба сам Кремль не використовує пропагандистські мегафони щодня? Подвійні стандарти тут очевидні.
А тепер давайте розберемося, навіщо Зеленський узагалі обрав такий формат. В інтерв’ю Sky News 8 червня він пояснив усе гранично чесно: «Я відправив відкритого листа, тому що не знаю, прочитає він його чи ні». Це визнання дорогого варте. Коли маєш справу з лідером країни, яка заперечує сам факт агресії, звичайні дипломатичні канали можуть виявитися стерильними. До речі, Зеленський наголосив і на іншому важливому моменті: російське суспільство «живе в якомусь фантастичному світі, де вони нікого не атакували, де це не агресивна війна». Тож відкритий лист мав стати не просто повідомленням для Путіна, а й сигналом для пересічних росіян, які не бачать справжньої картини.
Тут виникає питання: а чи справді відкритий лист порушує дипломатичний етикет? Давайте поглянемо на практику. В історії міжнародних відносин безліч прикладів, коли лідери зверталися одне до одного через відкриті послання – особливо під час криз. Це робили й під час холодної війни, і в умовах гарячих конфліктів. Жоден протокол не забороняє публікувати звернення, якщо воно не містить образ чи таємної інформації. Навпаки, прозорість допомагає уникнути маніпуляцій. Тож претензії Москви – радше спроба перевести розмову в зручне русло.
Крім того, Лавров і Пєсков чомусь не згадують, що сама Росія неодноразово використовувала «мегафон» дипломатії, коли їй було вигідно. Відкриті листи, публічні заяви, витік «секретних» дипломатичних нот – усе це стало звичним інструментом гібридної війни. А коли аналогічний хід робить Україна, це раптом стає порушенням етикету. Виглядає як класична маніпуляція: «мені можна, тобі – ні».
Зеленський своїм листом убив одразу двох зайців. По-перше, він створив ситуацію, у якій ігнорувати послання стає складніше – тепер про нього знають мільйони. По-друге, він змусив Кремль реагувати публічно, показавши небажання Москви вести змістовний діалог. Реакція Лаврова це підтверджує: замість обговорення умов миру ми почули лише скарги на тон. А це вже красномовніше за будь-які слова.
Відкритий лист – це ще й нагадування про те, що війна триває, і жоден дипломатичний ритуал не може замінити простих речей: чесності, визнання фактів і готовності до реальних переговорів. Коли одна сторона послідовно заперечує очевидне – що її війська вторглися на територію сусідньої держави, – будь-які закриті канали втрачають сенс. Залишається лише говорити вголос, щоб почули хоча б ті, хто ще здатен мислити критично.
Тож наступного разу, коли почуєте про «нечемність» української дипломатії, згадайте контекст. Справжнє порушення етикету – не відкритий лист, а бомбардування мирних міст і викрадення дітей. А публічне звернення до того, хто відсиджується за мурами брехні, – це не грубість, а вимушена необхідність. І, коли суспільство ворога перебуває в інформаційному вакуумі, такі кроки інколи працюють краще за будь-яку ноту.
