Уявіть собі буденну історію. Чоловік сам виховує двох синів, мати дітей давно зникла з їхнього життя, а комісія територіального центру комплектування відмовляє йому у відстрочці. Причина? У назві судового рішення, яке він подав, немає потрібного словосполучення. Рівненський окружний адміністративний суд у справі № 460/9983/26 вирішив, що це неправильно, і рішенням від 03 вересня 2026 року зобов’язав комісію розглянути заяву заново.
Двоє синів, розлучення і заочне рішення 2020 року
Позивач перебуває на військовому обліку в одному з районних ТЦК Рівненщини. У шлюбі в нього народилися двоє хлопчиків, і саме діти стали основою його позиції в суді.
Заочним рішенням Березнівського районного суду Рівненської області від 11.08.2020 у справі № 555/793/20 шлюб між батьками розірвано, а місце проживання обох малолітніх синів визначено разом із батьком. Але зміст того рішення значно ширший за резолютивну частину.
Суд тоді досліджував, хто насправді дбає про дітей. І з’ясував неприємні речі: мати вихованням не займається, веде бродячий спосіб життя, тривалий час була відсутня за місцем проживання, а її місце перебування залишалося невідомим. Діти ж жили з батьком, який їх доглядав.
До речі, про це свідчив і представник органу опіки та піклування. За результатами оцінки доказів суд дійшов висновку: проживання синів із батьком відповідає їхнім найкращим інтересам, бо саме в його родині для них створено безпечне й спокійне середовище. Рішення набрало законної сили.
Згодом, 08.09.2025, комісія обстежила матеріально-побутові умови проживання цієї сім’ї. Висновок був однозначний: діти на утриманні батька, він забезпечує їх одягом, взуттям, харчуванням, предметами особистої гігієни та створив належні умови для виховання.
Що вимагає закон від батьків-військовозобов’язаних
Правові основи мобілізації визначає Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 № 3543-XII. Пункт 4 частини першої статті 23 цього Закону прямо називає категорію чоловіків, які не підлягають призову під час мобілізації.
Ідеться про тих, хто має дитину віком до 18 років, якщо другий з батьків помер, позбавлений батьківських прав, визнаний безвісно відсутнім, відбуває покарання у місцях позбавлення волі. Окремо згадані випадки, коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду.
Механізм оформлення відстрочки прописаний у Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період. Цей документ затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 16.05.2024 № 560.
Додаток 5 до Порядку № 560 перелічує, що саме подає заявник. Це свідоцтво про народження дитини із зазначенням батьківства та один із визначених документів. Для випадку самостійного виховання згадані рішення суду про встановлення такого факту або витяг з Державного реєстру актів цивільного стану, якщо запис про батька зроблено за частиною першою статті 135 Сімейного кодексу України.
А тепер найважливіше для цієї справи. Пункт 60 Порядку № 560 каже: комісія вивчає заяву та підтвердні документи, оцінює законність підстав для надання відстрочки, а за потреби надсилає запити до державних органів або користується публічними електронними реєстрами.
Де комісія схибила
Першого травня 2026 року позивач звернувся із заявою про відстрочку саме за пунктом 4 частини першої статті 23. Разом із заявою він подав свідоцтва про народження синів і копію заочного рішення Березнівського районного суду.
Чотирнадцятого травня 2026 року комісія ухвалила протокольне рішення № 123 про відмову. Про це чоловіка повідомили листом від 16.05.2026 № 1335/3046. Єдина причина відмови: немає документа, який підтверджує факт самостійного виховання.
У відзиві на позов відповідач пояснив свою логіку просто: подане рішення суду не має назви «про встановлення факту самостійного виховання дітей», а отже, не годиться. Суд із таким підходом не погодився.
Повноваження комісії не зводяться до перевірки назви паперу. Вона зобов’язана прочитати документ і оцінити, чи підтверджує він передбачену законом підставу. Інакше кажучи, важливий зміст, а не шапка з потрібними словами.
Що кажуть Верховний Суд і Велика Палата
Суд спирався на правову позицію Великої Палати Верховного Суду з постанови від 11.09.2024 у справі № 201/5972/22. Там ідеться про те, що сімейні обов’язки не можна відчужити, від виховання дитини не відмовляються.
Тому факт одноосібного виховання може встановлюватися судом як одна з обставин у спорі між батьками про виконання ними обов’язків щодо дитини. А от окреме провадження не повинно використовуватися для штучного створення такого факту лише заради пільги.
Верховний Суд підтвердив цей підхід у постанові від 06.05.2026 у справі № 686/26736/25. Але обставини там були інші: батьки раніше уклали мирову угоду про порядок участі матері у вихованні, і вже потім постало питання про невиконання нею своїх обов’язків.
У рівненській справі ситуація принципово інша. Тут питання про те, хто дбає про дітей, уже досліджував суд саме в позові між батьками. Тобто потрібні обставини вже встановлені там, де й мали встановлюватися.
Формалізм проти здорового глузду
Окремо суд звернув увагу на частину четверту статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України. За цією нормою обставини, встановлені рішенням суду в цивільній справі, яке набрало законної сили, не доказуються під час розгляду іншої справи за участю особи, щодо якої вони встановлені.
Отже, отримавши рішення від 11.08.2020, комісія мала прочитати його повністю. І з’ясувати, чи охоплює воно ті обставини, про які говорить закон. Замість цього перевірили лише, чи є в документі потрібне формулювання.
Показово, що про збереження цих обставин у 2026 році свідчив акт обстеження від 08.09.2025. Матеріали справи підтверджують: і через п’ять років після судового рішення обидва сини жили з батьком, перебували на його утриманні та були забезпечені всім необхідним. Якщо у комісії виникали сумніви, вона могла скористатися механізмами пункту 60 Порядку № 560 і запросити додаткову інформацію.
Тут варто згадати ще дві норми. Частина друга статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України перекладає тягар доказування на відповідача: саме суб’єкт владних повноважень доводить правомірність свого рішення. А пункт 3 частини другої статті 2 цього ж Кодексу вимагає, щоб рішення було обґрунтованим, тобто враховувало всі значимі обставини.
Ще одна опора – частина друга статті 19 Конституції України. Органи державної влади та їхні посадові особи діють лише на підставі, у межах повноважень і у спосіб, які передбачені Основним Законом та законами України. Вийти за ці межі через зайву вимогливість до назви документа не можна.
Чим усе закінчилося
Позовну заяву задовольнили повністю. Суд визнав протиправним і скасував протокольне рішення від 14.05.2026 № 123 у частині відмови у відстрочці. Відповідний територіальний центр зобов’язали повторно розглянути заяву чоловіка з урахуванням правової оцінки, наданої в судовому рішенні.
Цікаво, що відповідач намагався заперечити проти самого формулювання вимоги, мовляв, комісія утворена при іншій установі. Суд відкинув цей аргумент: оскаржуване рішення оформлене протоколом комісії, створеної саме при тому центрі, який залучено до справи як відповідача.
Судовий збір у розмірі 1331,20 грн стягнули з бюджетних асигнувань відповідача за частиною першою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України. Апеляційну скаргу можна подати протягом тридцяти днів безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду.
Практичний висновок для тих, хто опинився в схожій ситуації, досить простий. Якщо комісія відмовляє вам лише тому, що ваш документ названий інакше, ніж у додатку до Порядку № 560, це вже серйозний привід для оскарження. Перечитайте уважно зміст свого судового рішення. Цілком можливо, що всі потрібні обставини там давно встановлені, а комісії бракувало тільки бажання їх побачити.
